На фронті кожен поранений, якого не встигли евакуювати, – це ще одна смерть. Кожен боєкомплект, який не доставили вчасно, – це зірване відбиття накату. Наземні роботизовані комплекси (НРК) прибирають ці ризики з людей. І тому питання не в тому, чи потрібні вони. Питання в тому, чи встигнемо ми навчити операторів швидше, ніж ворог.

За моїми підрахунками, якщо брати за основу структуру Третього армійського корпусу (де ми вже маємо дві роти НРК і по взводу в кожному батальйоні) і розгорнути її на всі бригади, то потрібно підготувати щонайменше 3 600 екіпажів. Один екіпаж – це 4 людини. Отже, реальна потреба – понад 14 000 операторів. І це лише перша лінія. Паралельно треба готувати інженерів для майстерень і техніків для обслуговування.

Реальні плани командування більш стримані: на першому етапі штатна структура бригади обмежиться лише взводом НРК. Це означає, що першочергова потреба – близько 500 екіпажів, або 2 000 людей. І навіть ці цифри – виклик. Бо, наприклад, наша школа при збільшенні інструкторського складу здатна навчати максимум 1 000 військових на рік. А вже сьогодні черга на навчання розписана на сім місяців уперед.

Що робить держава і чому модель для БпЛА не запрацювала

Минулого року уряд ухвалив зміни до постанови №1129, які відкрили можливість сертифікувати приватні школи для підготовки операторів БпЛА. Держава у тому числі зобов'язалася компенсувати витрати на їхнє навчання, а курсанти після успішної здачі іспиту мали отримувати військово-облікові спеціальності (ВОС).

Тоді цей крок сприйняли позитивно, але система фактично не запрацювала. За інформацією, яку я отримав від кількох керівників шкіл БпЛА, ключовим бар'єром стало те, що на іспити мав приїжджати представник державного навчального центру, щоб верифікувати та зафіксувати здачу, передати списки в Генштаб. Вже після цього школам мали компенсувати вартість навчання курсантів.

У реальності ці люди просто не приїжджали. Чому – важко сказати. Ймовірно, через брак кадрів або перевантаженість. Як наслідок – курсанти навчались, але навчальні центри не отримували компенсацій.

З вересня 2025 року цю модель поширили на НРК та морські дрони. Це правильний сигнал: держава визнає нові напрями. Але якщо механіка залишиться такою ж, результат буде тим самим. Є інформація, що у нову редакцію постанови №1129 все ж внесли зміну, яка має трохи допомогти зрушити процес з місця, але як воно буде на практиці – подивимось.

Економіка навчання: скільки коштує підготовка одного курсанта

Навчання одного курсанта коштує нам близько 15 тисяч гривень лише в місячних операційних витратах. Якщо рахувати ще амортизацію вкладень – закупівлю дронів, ремонтні роботи, створення навчальної бази, інфраструктури – повна вартість підготовки сягає 30–40 тисяч гривень. Це реальна ціна якісного навчання, яка дозволила б повернути вкладені ресурси за рік-півтора.

Наскільки мені відомо, компенсація для шкіл НРК, яка зараз обговорюється, це 8–12 тисяч гривень. Це покриє лише частину операційних витрат, але не дозволить відновити капітал чи розвивати навчальний центр. Тобто навіть з новою постановою це залишатиметься соціальним проєктом, який тримається на донатах і фандрейзингу.

До цього додається ще й високий поріг входу: створення школи рівня нашої – це інвестиція від пів мільйона доларів. Тому чекати на масове відкриття нових навчальних центрів без системної державної підтримки – ілюзія.

Механіка замість декларацій: як зробити реформу живою

Тут важливі не декларації, а дрібниці. Перше – спрощена верифікація . Якщо школа має акредитацію та довела спроможність, їй потрібно дозволити самостійно підтверджувати іспити. Інший варіант – передати ці функції Асоціації шкіл, яка зніме вузьке "горлечко" державних інспекторів.

Друге – прозоре фінансування . Зараз держава видає ваучери, і підрозділи отримують право направити за ними певну кількість бійців на курси. Після цього ці ваучери формально мають "повернутися" до бюджету через Міноборони, а кошти мають дійти до школи, яка навчила курсанта.

На папері все звучить логічно; на полігоні – не працює. За рік роботи схема показала вузькі місця: очікування приїзду верифікаторів і нескінченна бюрократія – і як результат відсутність виплат. Натомість є інша модель компенсацій, яка раніше працювала: через благодійний фонд. Там теж були звіти й перевірки, але механіка була простішою і гроші доходили до навчальних центрів. Тому зараз ключове питання – як саме зробити так, щоб гроші реально потрапляли до тих, хто навчає, а не застрягали в адміністративних ланцюгах.

Третє – стандартизація програми . Наша школа має концентрований курс: для військових це всього два тижні. Це реалістичний формат, який дозволяє отримати базу без відриву від служби на місяць або півтора (саме така тривалість курсу навчання операторів у державних навчальних центрах). Програма живе й оновлюється щомісяця новими тактиками з фронту. Якщо, наприклад, зробити її основою, це дасть змогу вирівняти та стандартизувати якість підготовки у різних школах.

Четверте – доступ до техніки . Якщо держава зможе видавати НРК для навчання, це різко знизить вартість і полегшить старт нових шкіл.

І нарешті – екосистема та координація . Жодна школа не витягне сама. Потрібна спільна інфраструктура: інструктори, інженери, майстерні, база запчастин. Потрібна координація між Міноборони, Генштабом, асоціаціями шкіл, виробниками і донорами. Це проєктний менеджмент державного масштабу.

Я позитивно оцінюю, що процес запущено. Але постанова – це лише перший крок. Якщо знову обмежитися тим, що прописано на папері, ми втратимо ще один рік. Водночас масштабування навчання – це умова нашої перемоги. Потреба фронту вимірюється тисячами людей, а сьогодні навіть найкращі школи працюють на межі можливостей.

Ми готові ділитися досвідом і відкривати двері. Але без системної підтримки держава не отримає критичної маси операторів НРК. А від цього залежить головне – скільки життів ми збережемо і наскільки сильною буде українська армія.

Віктор Павлов , засновник Школи НРК, командир взводу НРК 3-го Армійського корпусу