Треба визнати: в Україні – низька якість медичних послуг.

Я знаю це не з чуток. Як військовий медик я завжди уважно ставився до того, в яку лікарню направляти пораненого. Залежно від його потреб. Позаяк мені було не байдуже як буде надана допомога моїм побратимам.

Тепер я бачу систему з іншого боку – як людина, що працює з пораненими після виписки. Тими, хто мав би перейти до етапу реабілітації, відновитися, повернутися в цивільне життя. Але все більше тривожуся, щоразу думаючи про інше: чи доживе цей боєць до наступної суботи? Бо замість реабілітації доводиться рятувати людей від того, що офіційно називається "лікуванням", а насправді виглядає як знущання. Потужніші й спроможні заклади часто займаються не реабілітацією, а виправленням чужих помилок.

Необґрунтоване призначення антибіотиків. Неправильні схеми терапії. Інфекції сечових шляхів через недбале ставлення до катетерів. Остеомієліти, пролежні, які з'їдають шкіру, як іржа залізо. Пацієнти на лікарняних ліжках тануть наче кубики льоду в окропі системи. Це не винятки. Це норма. Норма української медицини.

Догляд, якого немає

Найбільше пацієнт страждає там, де все вирішує догляд. А догляд – це насамперед медсестринська робота. Найпростіше звинуватити в усьому медсестер. Але це лише поверхня. Бо саме цю професійну спільноту – одну з найбільших у системі – трансформація майже не торкнулася.

В українській системі медсестра – не професіонал, а "дешева робоча сила". Без права приймати рішення, без майбутнього, без розвитку. Медсестра в нашій країні – це не сходи вгору. Це не професія. Це тупик. Це вирок. Вони в системі надання медичних послуг, ніби єдиний актор на сцені, який пропустив репетицію.

Як би не хотілося дорікнути спільноті тих, хто з пацієнтами проводить більше часу, аніж лікарі, в тому, що роблять не те і не так, проте винні не вони. Вони частина системи, яка визначає, якими їм бути, чим займатися, що вчити і як працювати.

Застарілі стандарти освіти, відсутність контролю якості, мізерні зарплати, недовіра, яка все більше набуває взаємності, брак фінансування – усі ці фактори сходяться в одній точці. І ця точка має ім'я, обличчя, історію. Вона лежить на лікарняному ліжку, покрита пролежнями.

Як могло б бути

Медсестри мають стати самостійними гравцями ринку. З можливістю отримувати оплату, за свої послуги напряму від НСЗУ. Як це вже сталося, наприклад, у Польщі: там вони можуть отримувати оплату напряму від держави, вести власну практику, наймати персонал, досліджувати, викладати.

У Великій Британії це взагалі окрема академічна професія. Там я не раз бачив у підписах колег: PhD Nurse. Людина, яка не просто доглядає – вона досліджує, розвиває, навчає. Це просто розвиток у правильному напрямку. Отже, буває і навпаки ніж у нас. Аж до досліджень в яких ти суб'єкт, а не об'єкт. Отже, потрібно лише не заважати. Будувати не обмеження, а можливості.

Хто відповідає за якість

Проблема ширша, ніж здається. В Україні досі немає чіткої відповіді на запитання: що таке якість медичної допомоги? Хто її вимірює? Хто контролює? Ми граємо в гру без правил. І поки лікарні, пацієнти, держава – кожен грає "по-своєму", виграти не може ніхто. У цій грі ризикує програти лише один – пацієнт.

Питання якості медичних послуг – не популярне питання, бо тоді доведеться визнати просту річ – допомога буває неякісною. І якщо вона неякісна – повинні бути наслідки для того, хто її надав.

Зараз в медичному танго, на рівні держави, беруть участь два гравці – Міністерство охорони здоров'я та Національна служба здоров'я України. Ця взаємодія не може не захоплювати. Один створює музику, інший платить за оркестр. Ще ніколи не було такої синхронності в планах і діях. За цим тандемом приємно спостерігати. Попри політичну турбулентність, виклики пандемії та повномасштабної війни на виживання, їм вдалося не лише зберегти ті цінності трансформацій системи охорони здоров'я, які були закладені її авторами, але і масштабувати їх. Зробити систему охорони здоров'я стійкою, здатною лікувати, реабілітувати, відновлювати та повертати до якісного життя.

Проте в кожному танці, а тим більше в змаганні на виживання не вистачає третього учасника – арбітра цього виступу. Незалежної інституції, яка б контролювала якість наданих медичних послуг всіма гравцями ринку – лікарнями, центрами первинної допомоги, амбулаторіями. Ця проста істина настільки потужна, що стає дивно, як ми досі цього не помічали.

У Великій Британії це вирішено просто. Там діє Care Quality Commission – незалежна інституція, яка контролює всі клініки, лікарні, будинки для літніх людей. Вона має право перевіряти, оцінювати, публікувати результати й навіть закривати заклади, якщо ті не дотримуються стандартів. В Україні нічого подібного не існує.

Одразу попереджу зауваження щодо того, що НСЗУ чи то вже робить щось схоже, чи то має робити. Ні не робить. Схоже, але не те саме. НСЗУ лише моніторить виконання договорів. Але це не одне і те саме, що контроль якості. Більше того НСЗУ не може одночасно і платити й запитувати "А що ти зробив за ці гроші?". Бо тоді виникає спокуса комусь дати наступний шматок торта, а комусь відмовити.

Державне управління працює дещо складніше ніж родинний устрій. Ручне керування і покарання за нелояльність – це не еволюція, а відкат. Це різні моделі поведінки. Різна філософія. Стійкість держави починається з системи стримувань та противаг зашитих в законодавство та з незалежних інституцій. Хотілося аби це прочитали ті, хто прийшов до влади в 2019-му.

Після війни

Прикро розуміти: у країні, яка не може розв'язати головне питання – мобілізацію, навряд чи варто чекати уваги до списаних і пошматованих тіл у палатах. Справжньої уваги – без пафосу і піару.

Якщо ми зараз не подбаємо про тих, хто повертається з фронту, – ми ризикуємо перетворити країну на велику геронтологічну лікарню. Питання лише в тому, чи залишаться ті, хто платитиме за її існування.

Наша держава – держава соціальних обіцянок. Обіцяють одні – платять інші. Ми платимо двічі. Спочатку – системі охорони здоров'я за імітацію лікування. Потім – пенсійному фонду за інвалідність, яку ця імітація гарантує.

Гліб Бітюков