Коли Україна здобула незалежність у 1991 році, вона успадкувала не тільки державні інститути, а й радянську модель управління: закриту, ієрархічну, залежну від наказів "зверху". Особливо це стосувалося армії. Протягом десятиліть саме військова система залишалася останнім оплотом радянського мислення: жорстка вертикаль, культ начальника і звичка виправдовувати всі невдачі "нестачею ресурсів".

При цьому останнє стало чи не основною концепцією і "військовою доктриною". "Ми випускаємо в десять разів менше артилерійських снарядів, ніж росіяни. Тому дратує, коли чуєш, що довгоочікуваний контрнаступ України почався повільніше, ніж очікувалося". Знайома цитата?

Попри це, за тридцять років незалежності більшість сфер поступово відходили від радянських практик. Державні підприємства приватизувалися, приватний сектор формував нові стандарти управління, з'явилася конкуренція та інновації. Але армія довго залишалася поза цими процесами. По суті, це був "радянський заповідник" в незалежній Україні з усіма притаманними йому недоліками.

"Червоні" генерали відбували службу, обростаючи пільгами і розпродаючи залишки запасів озброєння, армійського майна і землі. Генералітет став замкнутою корумпованою кастою з круговою порукою. А падіння престижу армії остаточно поховало алгоритм соціальних ліфтів і приплив свіжої крові. Водночас роздута бюрократія з вимогами на кожну дію мати "папірець" тільки маскувала масові розкрадання.

І, звичайно, пієтет перед московським "начальством" з обов'язковим щорічним відвідуванням "століци нашей родіни", де наші генерали ретельно оброблялися під час спільних застіль.

І навіть після 2014 року, коли Росія вперше відкрито напала на нас, глибоких інституційних реформ не відбулося. Командна структура залишилася колишньою. З тими ж принципами і людьми, для яких підручники російсько-радянських академій залишалися незаперечним джерелом істини. П'ятого Президента такий розклад в армії влаштовував: менше ризику для влади від військово-патріотичного крила. І він зберіг те радянсько-українське командування, яке продовжувало виправдовувати невдачі відсутністю ресурсів і надсилало нереалістично-оптимістичні доповіді нагору.

Все змінилося в 2022 році. В армію масово прийшли добровольці-цивільні: інженери, айтішники, підприємці, волонтери. Люди з нового, сучасного суспільства. Вони принесли в окопи інший досвід: гнучкість, відповідальність, ініціативу, креативне мислення. І поступово став проявлятися внутрішній конфлікт: між "професійними військовими", вихованими на радянських статутах. І новими офіцерами-цивільними, для яких війна – це простір інновацій і горизонтальної взаємодії.

Цей конфлікт сьогодні замовчується, але він лише зростає. Одні продовжують вважати, що "солдат должен стойко переносить все тяготы и лишения воинской службы". Інші знають, що солдат повинен бути мотивованим, навченим і забезпеченим. Одні бояться помилок, інші розуміють, що без ризику немає прогресу. Але саме цивільні військові сьогодні рухають армію вперед. Вони створюють нові підрозділи, впроваджують технології, керують боєм за допомогою дронів і ШІ.

На жаль, старе командування все ще часто гальмує ці процеси. До недавнього часу на навчання операторів БПЛА направляли лише 5-10% від усіх мобілізованих. Хоча вже було ясно, що саме дрони визначають поле бою. Ми втрачали час і людей, тому що не могли перебудуватися. Тільки цього літа це співвідношення наблизилося до 50%. Але це результат ініціативи "знизу", а не системних рішень "зверху".

Україні потрібна не просто модернізація озброєнь, їй потрібна модернізація мислення. Ми повинні заохочувати тих, хто приносить нові ідеї, хто не боїться помилятися і вчитися. Держава зобов'язана бачити таких офіцерів, навчати сучасним методам ведення війни, створювати з них кадровий резерв, просувати в командування. І навпаки: поступово позбавлятися тих, хто застряг у минулому, хто сприймає реформи як загрозу своєму статусу, хто прийняв радянську військову доктрину воювати ресурсами як єдину можливу.

Нам не потрібні професійні військові, які будуть продукувати нескінченні вимоги ще "500 танків" або "щось нове, на кшталт пороху". І прикривати це все "липовими" доповідями, на підставі яких потім приймаються помилкові рішення. Нам потрібні ті, хто будуть своєчасно робити правильні висновки з перемог і поразок. І брати відповідальність на впровадження змін на полі бою, а не захоплюватися ворогом.

Реформа збройних сил – це не тільки питання стратегії, але і питання виживання. Без оновлення командних принципів, без реального просування за заслугами, ми ризикуємо повторити долю армій, які програвали не через міць ворога, а через власну закостенілість.

Якщо всередині армії панує ієрархія заради ієрархії і "журнал ведення журналів" (що тільки провокує безлад), то і результати будуть відповідними. Або ми створимо сучасну систему, де цінується результат, професіоналізм і відповідальність, або назавжди залишимося заручниками радянського минулого і нескінченних "інструкцій".

Перемога – це не тільки військовий результат. Це перемога нової моделі над старою. Перемога раціональності над догмою. Перемога поваги до людини над бюрократією. Щоб виграти війну, ми повинні не просто озброїтися. Ми повинні стати іншими. Сучасна армія починається з сучасного мислення. І цю роботу необхідно було почати ще в 2014 році.

Олег Дунда