Навіть попри повномасштабну війну, Україна загалом не пережила спалаху корупції, який зазвичай супроводжує воєнні часи в інших країнах. Це вражає, і це – досягнення, що свідчить про силу її динамічної антикорупційної системи. Однак прогрес лишається крихким. Якщо довіра між антикорупційними інституціями буде підірвана або еліти почнуть маніпулювати наглядовими органами, країна може скотитися до так званої "моделі антикорупції соціального конфлікту", коли реформи перетворюються на поле боротьби за владу – без вигоди для суспільства. Досвід Сербії у цій сфері є пересторогою про те, як швидко може відбутися така деградація.

Надійний фундамент

Антикорупційна "машина" України вражає. З 2014 року держава створила низку інституцій і політик запобігання корупції – Національне антикорупційне бюро (НАБУ), Спеціалізовану антикорупційну прокуратуру (САП) та Вищий антикорупційний суд. Навіть у воєнний час вони продовжують розслідувати справи високопосадовців, висувати обвинувачення та домагатися вироків.

Другий стовп цього фундаменту – суспільна основа – можливо, найбільша сила України. У цій країні антикорупційний рух виник знизу. Після Революції Гідності 2013–2014 років українці вимагали чесної влади. Громадські організації, журналісти-розслідувачі й змінотворці в державних структурах розбудували рух, що став щитом проти згортання реформ. Опитування свідчать, що навіть під час війни корупція залишається однією з головних суспільних тривог українців – ознака сталої нетерпимості до зловживань.

Не менш важливим чинником є поведінка еліт. Попри природне прагнення будь-якої влади діяти у власних інтересах, українське керівництво загалом дозволяло реформам відбуватися. Проте саме тут криється вразливість. Коли Верховна Рада в липні 2025 року ухвалила суперечливий закон, що загрожував послабити НАБУ та САП, по країні прокотилися масові протести. Президент Зеленський і депутати зрештою відступили, усвідомивши, що громадяни не дозволять відкату назад, однак відчуття тривоги щодо намірів еліт залишилося.

Чому антикорупційний досвід Сербії – це пересторога?

У Центрі U4 ми досліджуємо антикорупційну динаміку у світі. Найгірше, що може статися в Україні, – це перетворення антикорупційної сфери на арену звинувачень, дезінформації та боротьби за вплив, як це сталося в Сербії. Антикорупція має залишатися загальнонаціональною справою.

Сербія, хоч і відмінна від України, колись теж ішла схожим шляхом антикорупції: створювала відповідні органи, ухвалювала закони, узгоджені з нормами ЄС, розвивала систему громадського контролю. Але поведінка еліт поступово змінилася – особливо протягом останнього десятиліття.

Варто зауважити, що цей регрес відбувався непомітно, за димовою завісою гучних антикорупційних реформ і стратегій. Уряд публікував плани та закони, але не реалізовував їх. Наглядові органи послаблювали через тимчасове керівництво та політичні призначення. Скандали, у яких фігурували еліти, ігнорували або перекручували через дискредитаційні кампанії. Антикорупція стала театральною – і це підготувало ґрунт для другої, небезпечнішої фази: моделі антикорупції соціального конфлікту.

Обвал щойно відремонтованого навісу на залізничному вокзалі в Нові-Саді в березні 2024 року, що забрав життя 16 людей, став каталізатором. Станція була частиною китайського проєкту швидкісної залізниці, який обходив закони про держзакупівлі. Громадяни вимагали оприлюднити документи про будівництво, забезпечити прозорість і покарати винних. Рух поширився на понад 400 міст і став символом суспільного прагнення до підзвітності.

Але те, що починалося як об'єднавчий заклик до верховенства права, перетворилося на поле розбрату. Влада використала ситуацію не для подолання корупції, а для посилення політичного контролю над опозицією. Так постала модель, у якій соціальний конфлікт стає відповіддю на вимоги реформ. Основні риси такої моделі:

Антикорупційні активісти зображуються як вороги держави. Влада Сербії оголошує критиків "іноземними агентами" або "терористами", захищає союзників і спрямовує правоохоронців проти опонентів. Президент Вучич назвав протестувальників "терористами". Раде Джурич з Асоціації незалежних журналістів Сербії підкреслив, що представники влади розгорнули кампанію атак і дезінформації проти громадських активістів. Будь-які вимоги протидії корупції трактуються як замах на державу. Влада тим часом малює себе захисником порядку. У цій токсичній атмосфері саме слово "антикорупція" втратило нейтральність – воно стало зброєю у протистоянні режиму й опозиції.

Авторитарні реакції. Реакція влади набуває дедалі жорсткіших форм і ставить під загрозу основні права людини. Протестувальники, які вимагали покарання винних у катастрофі в Нові-Саді, стали жертвами поліцейського насилля, арештів, обшуків і погроз у мережі. Поліція, за повідомленнями, застосовувала надмірну силу: била студентів і журналістів, а також арештувала понад три сотні людей. Влада обшукала офіси громадських організацій, що підтримували протести, і посилила тиск на незалежні медіа, які писали про корупцію.

Зловживання судами. Сербські суди здебільшого закривають корупційні справи, пов'язані з владною верхівкою, натомість фабрикують звинувачення проти протестувальників. Підпорядкування інституцій не лише підриває антикорупційну систему, а й перетворює судову владу на знаряддя розправи над опонентами. Як повідомляло EWB в матеріалі про гучні арешти 2025 року, провладні медіа розгорнули кампанію проти прокурора Ненадіча, звинувативши його у спробі державного перевороту. Арешти ж торкалися переважно колишніх чиновників, що втратили прихильність президента, тоді як його близьке оточення залишалося недоторканним або потрапляло під слідство лише для видимості боротьби з корупцією.

Врешті-решт, модель соціального конфлікту все зруйнувала: громадяни дедалі частіше вважають антикорупційні ініціативи не боротьбою за чесність чи чимось задля суспільного блага, а лише черговим раундом політичних зведень рахунків. Це завдало великої шкоди – навіть щирим реформаторам в Сербії тепер важко довести свою доброчесність.

Уроки для України

Україна – не Сербія, але паралелі очевидні. Навіть за наявності сильних інституцій і активного громадянського суспільства звернути з дороги соціального конфлікту надзвичайно складно.

Тривожні сигнали, на які варто зважати:

• зростання недовіри й токсичної риторики між антикорупційними органами;
• поляризовані наративи та дезінформація щодо антикорупційних розслідувань;
• зменшення кількості вироків високопосадовцям;
• збільшення кількості випадків переслідування незалежних суддів і прокурорів;
• ухвалення рішень у неформальний спосіб – через партійні канали чи спецслужби;
• раптові звільнення незалежних керівників;
• необґрунтовані скорочення фінансування або затримки виплат.
• рішення дедалі частіше ухвалюються неформально – через партійні канали чи спецслужби, а не за офіційною ієрархією;
• незалежних керівників (суддів, прокурорів, регуляторів) звільняють раптово або без пояснень;
• бюджети скорочуються без обґрунтування, фінансування затримується або спрямовується в обхід основних завдань.

Україна має зосередитися на збереженні моделі "соціального договору" – антикорупційної системи, спрямованої на захист суспільного блага та побудову взаємної довіри між громадянами й державними інституціями.

Тут особливо важливі три пріоритети:

1. Захищати незалежність. Наглядові органи мають залишатися вільними від політичного впливу. Призначення повинні бути прозорими, повноваження – гарантованими, а керівники – захищеними від свавільного звільнення. Будь-яка спроба підпорядкувати НАБУ, САП чи Вищий антикорупційний суд якимось органам має викликати провокувати пильну увагу до ситуації.
2. Зміст важливіший за форму. Реформи повинні давати вимірювані результати – переконливі розслідування, повернуті активи, прозорі закупівлі, – а не обмежуватися ухваленням нових законів чи планів дій. Довіра суспільства тримається на видимих результатах, а не на бюрократичній активності.
3. Підтримувати громадський тиск. Найнадійніший захист України – це активне суспільство. Громадські організації, журналісти та місцеві спостерігачі повинні продовжувати мати ресурси й доступ до інформації. Протести 2025 року довели, що громадяни здатні скоригувати курс влади. Збереження цієї пильності буде вкрай важливим у міру зростання втоми від війни та ускладнення процесів відновлення.

Міжнародні партнери також відіграють важливу роль. Зовнішня підтримка має посилювати внутрішню підзвітність, а не замінювати її. Антикорупційний поступ України має внутрішні витоки – це результат суспільного запиту, а не вимог донорів. Збереження цього відчуття власності є ключем до стійкості.

Девід Джексон, Центр антикорупційних досліджень U4