Київський метрополітен цього року відзначає 65-ту річницю відкриття першої черги (у 1960 році). Історики Кость Козлов та Михайло Кальницький розкрили невідомі сторінки з історії підземки та розповіли, як реалізація проєкту загальмувалася на пів століття через консерватизм міської влади та політичні репресії. З ілюстративним матеріалом допомогла дослідниця та головна редакторка видавництва «Варто» Олена Насирова. Про це повідомляє «Главком» у матеріалі «65 років столичній підземці. Неймовірні історії про київське метро».

У 1916 році американські інвестори запропонували київській владі побудувати метро. «Але міська дума була дуже консервативною. Свого часу вона відхиляла трамвайні проєкти, знаходячи цілу купу дрібних причин, щоб відмовити», – каже Кость Козлов. Так

Міська дума захотіла управляти капіталом, який мав бути витрачений на будівництво. Але американці наполягали на концесії, тобто на праві вкласти кошти у проєкт, а надалі самостійно його експлуатувати і отримувати прибуток. «Тож все це завершилося розмовами, тим паче, що потім настав 1917 рік, і стало вже не до метро», – додає Михайло Кальницький.

«Втім, – каже Кальницький, – у 1918 році розмови на тему «а давайте зробимо в Києві метро» відновили». Тоді біля українського керма стояв гетьман Павло Скоропадський, який зацікавився такою ідеєю. За словами Костя Козлова, Скоропадський хотів зробити центром Києва Звіринець – давню історичну місцину.

У 1930-х роках, вже за радянської влади, існували «наполеонівські» плани прокласти у Києві 50 км метро.

Цієї довжини київський метрополітен досягнув лише у 2000 році. Реалізації цих планів завадили політичні обставини: «Почався 1937 рік, і практично все республіканське керівництво було розстріляно», — нагадує Михайло Кальницький. Це зупинило не лише проєкт метро, але й багато інших.

Історики також спростували легенду про «сталінське» метро: кесон на Оболоні, збудований у передвоєнний час, мав на меті прокладку захищених колій для пересування військового вантажу, а не підземку.

Лише після Другої світової війни, у 1945 році, було затверджено проєкт трьох ліній та 22 станцій, але через брак фінансів та повоєнну розбудову міста, проєкт втілювався повільно.

«Згадайте, у якому стані Київ залишили німецькі окупанти», – коментує Кальницький. Крім того, додає він, на 1950-1960-ті роки припав період активної розбудови Києва, що відтягувало на себе значний ресурс. Будівництво підземки розпочалося зі Святошино-Броварської лінії, і це був найважчий етап – враховуючи рельєф і геологію тієї ділянки, де відкривали перші станції. Зрештою, у 1960-му запустили перші п’ять – «Дніпро», «Арсенальна», «Хрещатик», «Університет» і «Вокзальна». При цьому «Арсенальна» виявилася найглибшою в світі станцією підземки, а її внутрішній вестибюль споруджували на поверхні й опускали під землю чотири місяці.

На початку використовували примітивні методи – робітники подавали землю на поверхню відрами. Лише у 1957 році був запущений механізований щит, який збільшив швидкість прохідницьких робіт у десять разів.

«Кияни з нетерпінням чекали, коли ж відкриють метро. Це зараз ми стурбовані тим, що Київ задихається через погано розвинену мережу громадського транспорту, і саме в цьому контексті сприймаємо потребу у метро. А тоді на метро дивилися як на атракціон, на можливість покататися на потязі під землею. Крім того, ставало прикро, що у Москві та Ленінграді метрополітен вже був, а Київ лишався позаду», – розповідає Олена Насирова.

Історики зазначають, що відкриття метро кияни сприймали не лише як необхідний транспорт, але й як «атракціон». Поет Павло Тичина, який на той момент був головою Верховної Ради УРСР, виступав головним «СММником» метрополітену та фотографувався на будівництві з відбійним молотком.

А Кальницький пригадує інший знімок – на ньому поет тримає цеглину. Інші письменники та діячі культури також брали участь у роботах з прокладаннях підземки. Або, принаймні, фотографувалися там.

Нагадаємо, метрополітен урочисто відкрили 6 листопада, але перший тиждень підземка возила пасажирів безкоштовно – як екскурсантів. Досить скоро розвага перетворилася на щоденну потребу, і зараз ми, кияни та гості столиці, вже не уявляємо свого життя без метро.