Тема цінності людського життя увійшла в моє усвідомлення задовго до повномасштабної війни. Працюючи журналісткою, я висвітлювала медичні теми, писала про людей, які хворіли на рак, про тих, хто чекав на трансплантацію органів. Це були історії людей, які буквально щодня боролися за життя. Сьогодні ти спілкуєшся з ними, а потім – дізнаєшся, що когось більше немає. І саме тоді в мені закріпилося відчуття крихкості життя – воно стало частиною мого світогляду.

Мій особистий досвід лише посилив цю чутливість. П'ятнадцять років тому я захворіла на рак. Лікарі давали мені лише 20% шансів на життя. Це було випробування, що навчило цінувати кожен прожитий день.

Ми всі мріємо зустріти старість у колі близьких, у доброму здоров'ї та ясному розумі. Але ніхто не знає, що станеться завтра. Саме тому вже кілька років у мене є традиція: кожна зустріч із батьками завершується селфі. Ми живемо в різних містах, і коли роз'їжджаємося, фотографуємося на прощання. Це проста річ, але вона нагадує: кожна зустріч безцінна, бо може стати останньою.

Цінувати життя і близьких треба щодня. І водночас – не жити у відчутті фатуму, а планувати довге майбутнє. Треба вміти бачити цінність у дрібницях, уникати непотрібних конфліктів і берегти ті зв'язки, які справді важливі. Війна додала цьому усвідомленню нового виміру.

Коли ми щодня стикаємося з історіями травмованих захисників, ми бачимо, наскільки важливим є не лише зберегти життя, а й повернути його повноту. Один із яскравих прикладів для мене – ветеран Микола Шот. Він втратив усі чотири кінцівки, але залишився джерелом енергії й радості. Інші хлопці дивляться на нього і розуміють: якщо він уже на тренуванні, то й кожному варто встати і рухатися. Микола став нашим мотиваційним тренером, мріє про Паралімпійські ігри, самостійно водить авто. Його історія доводить: навіть після найважчих втрат можна навчитися жити по-новому.

Травма змінює людину, але це не завжди шлях у гірший бік. Часто вона відкриває нові сили й нову версію себе. Людина починає ставити питання: хто я тепер, чого хочу, де бачу своє місце? І саме тут важлива роль реабілітації. Адже вона – не лише про відновлення тіла, а й про створення нових сенсів.

У центрі UNBROKEN ми працюємо комплексно. Кожен пацієнт отримує допомогу від мультидисциплінарної команди: лікарів, фізичних терапевтів, протезистів, фахівців з ментального здоров'я. Вилікувати тіло й не подбати про душу – це допомогти лише наполовину. Тому наші пацієнти проходять і фізичну, і психологічну реабілітацію.

Але ми йдемо далі. Ми створюємо простір для нових захоплень: театр, малювання, гончарство, ткацтво, спорт. Один із наших пацієнтів після полону настільки полюбив театр, що сьогодні його п'єси вже поставили на сцені. Інший відкрив для себе стрільбу з лука і тепер навчається на тренера в Інституті фізкультури. Незрячий Павло Марценюк робить у нашій майстерні неймовірний посуд на дотик – речі, які захоплюють навіть тих, хто бачить.

Ми бачимо, як через такі активності в головному мозку з'являються нові нейронні зв'язки. Це науково доведено – і це називається нейрогенез. Людина знаходить новий стиль життя, інколи зовсім не схожий на той, що був до травми. І саме в цьому полягає сила реабілітації: допомогти відкрити нові двері.

Ще один напрямок – підприємництво. Зрозуміло, що не всі стануть бізнесменами. Але коли чоловік після занять повертається додому з палаючими очима і книжкою в руках, дружина каже: "Я його таким давно не бачила". Це і є наша перемога – повернути людині інтерес, натхнення, жагу до життя.

Важливо розуміти: реабілітація, а точніше абілітація (віднайдення нового стилю життя) – це завдання всього суспільства. У кожному місті є бібліотека, спортивні секції, гуртки. Їхні двері можуть і мають бути відкритими для ветеранів і пацієнтів. Кожен може зробити свій внесок, запропонувавши людині можливість для розвитку.

Реабілітація має й освітню місію. До нас приходять вчителі, школярі, бізнеси, аби побачити, як ми працюємо. Хтось розповідає свою історію публічно і це стає для нього терапією. Головне, щоб поруч завжди була підтримка і приклад турботи. Саме турбота допомагає людині "ожити", повернути енергію й віру.

Сьогодні в Україні ми вже маємо доказову реабілітацію, кваліфікованих спеціалістів і все більше центрів. Якщо раніше люди після інсультів чи травм практично не отримували якісної допомоги, то тепер ситуація змінюється. І це досягнення, яке залишиться з нами після війни.

Змінитися має й суспільство. Ми маємо стати більш терплячими, більш емпатичними, навчитися правильно взаємодіяти із людьми на протезах чи кріслах колісних. Часто ми не знаємо, як поводитися, чи потрібно допомогти, чи краще не втручатися. Тому важлива освіта – для дітей і дорослих. Діти повинні розуміти, чому поруч є люди з травмами, якою ціною вони отримані, і що це означає для майбутнього країни.

Травми бувають різні. Вони є видимі, ті, які можна візуально розгледіти, а є невидимі – ПТСР, контузії, наслідки полону. Людина може виглядати абсолютно здоровою, але переживати страждання всередині себе. І тому найважливішим принципом стає емпатія. Це вміння поставити себе на місце іншого, зрозуміти його біль, навіть якщо ти його не бачиш.

Реабілітація – це не лише про медицину. Це інвестиція в людський капітал країни. Це шлях до того, щоб кожна людина, яка пройшла через травму, знайшла новий сенс життя і могла проживати його з гідністю. І від того, наскільки ми всі зможемо підтримати цей процес, залежить наше майбутнє.

Ірина Заславець, СЕО Unbroken Ukraine, директорка з комунікацій і партнерств Першого медоб'єднання Львова, спікерка освітнього форуму "Освіта Дивосвіту".