16% українців готові погодитися на російські умови: передати Росії чотири області, відмовитись від НАТО, скоротити армію. Такі дані навів директор Інституту соціології НАН України Євген Головаха. Для порівняння, у 2022 році подібних відповідей було лише 4%. Збільшення частки відбулося переважно серед українців, які живуть ближче до лінії фронту.

Проблема у тому, що передача територій, відмова від НАТО чи скорочення армії не припинять війну. Вона триватиме, поки хоч частина України залишатиметься незалежною.

Путін і його пропаганда називають цю війну «екзистенційною» – тобто війною за виживання Росії. Але екзистенційну війну не можна виграти – вона триває доти, доки існує «загроза». У викривленій логіці Путіна сама наявність незалежної України є загрозою, тож лише її повний демонтаж може «прибрати небезпеку». Якщо навіть залишиться невеликий шматок незалежної держави, у ньому житимуть мільйони людей, які пам'ятають убитих, ненавидять Росію і не визнають жодних умов капітуляції. Путін це розуміє, тому зупиниться лише тоді, коли його зупинять.

Йому не потрібні українські території як такі. Розмови про «кілька областей» – це спосіб переконати Захід, що Путіну треба лише «трохи землі», і після цього все завершиться. Але його вимоги про НАТО, «денацифікацію», скорочення української армії не мають нічого спільного з територіями. Тим часом у Карелії, Калінінграді й Білорусі зводяться нові військові бази, будуються оборонні заводи, а дітей виховують у дусі майбутньої війни.

Насправді Путіну потрібна не Україна як держава, а контрольована, залежна територія – навіть без видимості суверенітету. Це не буде друга Білорусь: Лукашенко принаймні імітує незалежність. Україна після капітуляції перетвориться радше на Придністров’я або Абхазію – на уламок держави, повністю підконтрольний Москві.

Мир на умовах капітуляції – саме те, що Кремль прагне почути від українців. Війна на виснаження ведеться не лише проти армії, а проти суспільства в цілому. І зростання кількості тих, хто готовий «погодитися на мир за будь-яку ціну», – це ознака, наскільки Росія просувається до своєї мети.

16% – це багато. На гіпотетичних виборах така кількість виборців утворила б велику фракцію в парламенті – більшу, ніж дві проєвропейські партії разом. Але ці люди теж громадяни України, і ігнорувати їх – небезпечно.

Україна воює у війні, яку не може собі дозволити програти. Поразка торкнеться кожного, незалежно від професії, місця проживання чи політичних поглядів. І перемога можлива лише тоді, коли суспільство залишатиметься єдиним, згуртованим навколо спільної мети – вистояти.

Але єдність не виникає сама собою. Вона потребує зусиль влади, чесності й прикладу згори. Тільки так Україна зможе вистояти у війні, яку Росія веде не лише проти нашої армії, а проти нас усіх.