Тема смертної кари у США знову у центрі уваги. Жорстоке вбивство української біженки Ірини Заруцької та політичного діяча Чарлі Кірка викликало у суспільстві заклики до відплати.

Протягом більшої частини мого політичного життя я підтримував смертну кару. Будучи консервативним активістом, я вважав своїм обов'язком підтримувати верховенство закону, вимагати відповідальності і визнавати право суспільства стратити тих, хто чинить найжахливіші злочини. Я вірив, що смертна кара – справедлива відповідь на холоднокровні вбивства. Однак останніми роками, після довгих роздумів, я змінив свою позицію. Я більше не можу підтримувати страту в США.

Ця зміна не пов'язана з якоюсь раптовою моєю сентиментальністю і не означає відходу від консервативних принципів. Воно виникло з переосмислення системних помилок нашої правової системи та консервативних засад Батьків-засновників. Смертна кара може бути несумісною з консервативними цінностями обмеженого уряду, гідності особистості та збереження життя. Більше того, вона абсолютно не відповідає поточному стану нашої правової системи, яка морально розкладена, політично залежна, часто безрозсудна і найчастіше просто випадкова.

Одним із найсильніших аргументів на користь смертної кари завжди вважалася її фінальність. Це – абсолютна відповідь суспільства на найтяжчий злочин. Але саме ця остаточність є її головним слабким місцем. Останні десятиліття показали тривожну істину: помилкові вироки стали не рідкістю, а «особливістю» сучасної системи кримінального правосуддя, що повторюється.

За даними Національного реєстру виправдань, з 1989 року в США було виправдано понад 3400 осіб, у тому числі понад 190 засуджених до страти. Дослідження показують, що принаймні 4% засуджених до смерті були невинними. Іншими словами, кожна двадцята кара може позбавити життя невинного.

Навіть із розвитком судово-медичних технологій, таких як ДНК-тестування, система не стала більш надійною. Людська помилка, зловживання прокурорів, недостовірна судова експертиза та расова упередженість продовжують переслідувати справи про страту. Парадокс очевидний: інструменти пошуку істини покращали, але інституційні гарантії справедливості залишаються вразливими. Як консерватори, ми наполягаємо на обмеженні влади держави, тому що вона схильна до помилок і зловживань. Але смертна кара дає державі незворотну владу вбивати – ту владу, яку жодні технологічні досягнення не можуть убезпечити від людської недосконалості.

Консерватизм завжди наголошував на скепсисі до влади держави. Ми відкидаємо централізований контроль над економікою, бюрократичний свавілля та федеральне втручання у особисті свободи. Чому ж тоді ми робимо виняток, коли йдеться про владу забирати життя?

Страта громадянина – найекстремальніша дія держави. Він вимагає, щоб уряд був гідний довіри не лише у питаннях визначення провини, а й у справедливому, послідовному та неупередженому застосуванні покарання. Але наша держава не здатна відповідати цим стандартам. Смертна кара застосовується нерівномірно: відмінності спостерігаються між штатами, округами і навіть демографічними групами. Шанси отримати смертний вирок часто залежать менше від характеру злочину та більше від географії, раси чи, скажу так, якості захисту. Для консерваторів логіка має бути послідовною: якщо ми не довіряємо державі доставку пошти, то чому ми довіряємо їй вирішувати, хто заслуговує жити, а хто померти? Принцип обмеженого уряду вимагає проведення кордонів навіть для найнебезпечнішої державної влади. Влада оподатковувати, регулювати та вилучати майно вимагає стриманості, а влада стратити вимагає скасування.

Прихильники смертної кари часто доводять її відплатою, мовляв, «життя за життя». Цей інстинкт зрозумілий, він корениться у біблійній ідеї «закону відплати». Але справжня справедливість не зводиться до помсти.

Філософ Іммануїл Кант, який часто цитується на захист відплати, стверджував, що покарання має поважати гідність як жертви, так і злочинця. Але в плюралістичному суспільстві, де людська недосконалість пронизує всі інститути, питання полягає в тому, чи відображає смертну кару справедливість або спотворює її. Вбивство злочинця державою не повертає життя жертві та не зміцнює соціальну солідарність, особливо якщо воно відбувається через роки після винесення вироку. Часто це перетворюється на бюрократичну формальність, майже як алгоритм, що визначає випадковий результат. Натомість існує ризик підірвати солідарність, створюючи цикл насильства, санкціонованого самою державою, покликаною зберігати порядок.

Соціальна солідарність (ідея, що суспільство колективно реагує на злочин) може проявлятися ефективніше через довічне ув'язнення без права на дострокове звільнення. Це покарання назавжди видаляє небезпечного злочинця з суспільства, підтверджує серйозність його злочинів і зберігає можливість виправдання, якщо з'являться нові докази. Воно демонструє осуд суспільства, не повторюючи самого злочину.

Інший традиційний аргумент на користь страти – нібито її стримуючий ефект. Але десятиліття досліджень не підтвердили, що страта ефективніша за довічне ув'язнення у попередженні вбивств. Національна дослідницька рада у 2012 році відзначила, що існуючі дослідження «не дають інформації про те, чи знижує смертну кару рівень вбивств, збільшує її, впливає на неї якось чи ні». Інакше кажучи, аргумент про стримування позбавлений емпіричної основи. Якщо смертна кара не виправдана з погляду стримування, а відплата спотворена системними помилками, то легітимність руйнується.

У своїй кар'єрі юриста бачив недоліки нашої правової системи зсередини. Замість того, щоб забезпечувати справедливість, наше верховенство закону, у кращому разі, це дорогі переговори, а в гіршому – випадкова «генерація наслідків». Саме тому, що я – республіканець, прихильний до обмеженої держави, особистої гідності та святості життя, я більше й не можу підтримувати державні страти, що проводяться зламаною правовою системою, успадкованою нами після десятиліть бездумного законодавства та морального нігілізму, що став сучасною основою нашого правового порядку.

Смертна кара є надмірною концентрацією влади в руках держави, ненадійним і дорогим інструментом правосуддя і практикою, що все більше не відповідає ні емпіричним даним, ні моральним принципам. Саме тому в суспільстві, яке, як і раніше, цінує свободу, відповідальність та захист невинних, смертної кари місця немає.