Я не буду вдавати, що знаю, як це — прокинутись одного ранку й зрозуміти, що твоє тіло, в якому ти жив і рухався, тепер стало іншим.


Не через вік, не через хворобу. А тому, що ти собою закрив чийсь спокій від загрози.


Ти відгукнувся не на поклик богів чи долі, а на невидимий крик історії, яка рухається вперед через людську жадібність та політику.

Ти не просив стати героєм.


Ти не чекав ані медалей, ані промов, ані гучних слів. Ти просто прийшов, бо хтось мав це зробити. І залишився, навіть коли довелося платити не тільки кров'ю — а й рукою, оком, тишею, сном, пам'яттю.

І ось ти тут. Ти й далі цілісний у чомусь, що більшість із нас не зрозуміє. Не тому, що твоє тіло залишилося неушкодженим, а тому, що твій дух не зламався.

Бо ти несеш не лише свою травму, а й той мовчазний тягар — нагадати всім, як виглядає справжня жертва.

Я бачив дехто з вас у тихі хвилини. З моєю дружиною поруч, коли вона допомагала перекладати слова й біль*. І бачив, як між вами виникало щось справжнє: якийсь спокій, що глибший за звичайний мир.

Це тиша після бурі — коли ти вже пройшов крізь пекло і просто знаєш: саме життя — вже правда, якій не треба кричати.

І я... я просто сиджу поруч із цим. Не щоб робити з цього поезію чи знаходити красу в трагедії. Я хочу просто визнати, наскільки це несправедливо — і все одно відчути вдячність за те, як ти це тримаєш.

Ти не вибирав бути обличчям страждання.

Я ніколи не візьмуся говорити ЗА тебе. Але говоритиму ПРО тебе — бо твоя історія — це не тільки служіння. Це дзеркало для кожного з нас. Дзеркало, що питає: що ми робимо зі своєю цілісністю, коли хтось втратив її для нас?

Що ми робимо зі своїми ранками, коли хтось провів безсонну ніч, щоби вони настали?

Що ми робимо зі своїм щастям, коли хтось пролив кров, щоб ми його мали?

Такий борг неможливо повернути. Ані прапорами. Ані парадами. Ані гучними промовами здалеку.

Можливо, його можна просто поважати. Поважати настільки, щоб ми стали людянішими, уважнішими, трохи більше цінували те, що можемо ходити, обіймати, бачити, жити — бо хтось інший віддав за це частинку себе.

Якщо так буде — якщо ми зможемо нести хоча б крихту цієї відповідальності далі — тоді, можливо, несправедливість, яка відібрала твою руку, твої очі, твою тишу... принаймні не забере марно забрала твою історію.

Дякую.

За все, що ти віддав.

І за те, чим ти залишаєшся.

*Дружина Майкла, журналістка Ксенія Туркова, працює перекладачем в організації United Help Ukraine та допомагає українським військовим, які перебувають у США на реабілітації та протезуванні.