Київській ліцей, не найгірший. Актова зала. Учні старших класів готуються до якогось заходу – хором репетирують «Червону руту». Процесом керує вчителька, поняття не маю, чого: музики, співу чи просто веде певний гурток, навантаження таке за додаткові гроші. Вона зупиняє спів, бо щось, на її думку, пішло не так. Зауваження робить українською. Співаки, котрі його отримали, не ображаються – мирно й конструктивно обговорюють, як поліпшити ситуацію. Російською мовою обговорюють, як треба співати, без перебільшення, культову українську естрадну пісню з категорії «на всі часи».

Ще одна ілюстрація. Вже інший середній навчальний заклад. Цього разу школа. Теж актова зала. Теж репетиція, цього разу – танці. Школярі танцюють, потрапляючи в такт «Стефанії», хіта KALUSH. Хореографія помітно, навіть виклично аматорська, але щира. Діти стараються. А коли хтось починає збиватися з ритму, провокується суперечка. Не злобна, без знецінення чи банальних обзивачок. Вгадайте мову суперечки. Вгадали – російська.

«Моя бабуся любить вас читати, – чемно каже семикласниця. – Дозволите фото? Вона дуже зрадіє». Та ясно, що можна. Справу зроблено, онучка тут же дзвонить і хвалиться. Російською мовою.

Набрати подібних картинок можна, мов грибів у щедрий сезон. Таку нагоду мені, автору майже трьох десятків книжок для дітей та юнацтва, вже кілька років поспіль дають вчителі української мови й літератури та бібліотекарі. Наввипередки, наполегливо запрошуючи, цитата, улюбленого автора дітей на зустрічі в їхні школи.

Практикою доведено, принаймні мені: запрошена особа, не конче я, під час запрошення розглядається суб`єктом, але вже на місці, тобто, в школі, перетворюється на об`єкт. Кожен один такий захід потрібен передусім учителям української. Бо така дія – погано прихований крик відчаю. Досі існує дивне переконання, що стороння доросла україномовна людина, котра чогось досягла завдяки використанні української в своїй професійній діяльності, мотивує школярів переходити й собі на українську в побуті.

Вчителі вже відкритим текстом просять поставити, цитата, мотиваційний підпис. Так, ніби персональний заклик автора книжки розмовляти українською спрацює на потрібний результат краще, ніж регулярне биття вчителів головами об стіни, зведені побутовою російською. Насправді це так не працює: з тридцяти, а то й шістдесяти учнів на такій зустрічі книжками реально зацікавиться хіба десяток. А інші просто відсидять чергові сорок п`ять хвилин.

Додаткова легітимізація – включення трьох моїх книжок до шкільної програми різних класів. І тому мене абсолютно не дивують та, вибачте, зовсім не шокують результати опитування, проведеного Державною службою якості освіти й мовним омбудсменом.

Коротко і сумно. Російською спілкуються під час уроків майже чверть (24%) вчителів та 66% учнів. Під час перерв, відповідно – 40% вчителів та 82% учнів. Дані лише по Києву. Але тим показовіше: столиця воюючої країни задає тон, тренд, визначає мовний порядок денний. Не освітній, не просвітницький – саме мовний. Коли б і чим не завершилися бойові дії, на мовному фронті вже поразка.

Помилкою буде твердити, що проблему зовсім не помічають. Не так давно оприлюднено результати переглядів на YouTube, згідно з якими абсолютним лідером є російський пропагандистський мультик «Маша і Ведмідь». Причому доступній легально, ще й адаптований українською. Батьки й дідусі з бабусями навряд чи його дивляться. В лідери російський контент вивели юні глядачі. Звісно, не без участі старших, котрі не контролюють перегляди або навіть самі вмикають дітлахам улюблену мультяшку.

Це навіть створило насправді ідіотський прецедент, коли Національна поліція на хвилі обурення небайдужих перевірила «Машу і Ведмедя» та підтвердила його прямий зв`язок із російським виробником. Серйозно, в жовтні 2025 року? А до того що, щиро думали, що це – питомо український дитячий продукт?

Дана історія спровокувала давно відомі та набридлі маніпуляції суспільною свідомістю. Мовляв, ви, патріоти, тільки забороняти вмієте. Краще зробіть конкурентний продукт, тоді небажане вам само відійде, хай переможе якість. Українського контенту для дітей та юнацтва нема, а ви винних шукаєте. У відповідь Суспільне Мовлення наприкінці жовтня публічно представило безкоштовний додаток «Бробакс» – сучасний сервіс для дошкільнят, який поєднує українські мультики, розваги та розвиток.

Платформа створена спеціально для дітей дошкільного віку та пропонує якісний україномовний контент без реклами. Окремо функціонує офіційний YouTube-канал "Бробакс", де розміщено оригінальний та адаптований україномовний контент для дошкільнят. Серед програм – українські мультфільми та адаптована якісна європейська анімація, які сприяють розвитку дітей, навчанню взаємодії з довкіллям та самореалізації у сучасному світі.

Фокус у тому, що україномовний дитячий та підлітковий контент, на брак якого скаржаться, водночас брак якого закидають і в той-таки час презентують місце, де його багато, давно вже є в вільному доступі. Для цього навіть гаджетів не треба. Великі українські медіагрупи мають у своїх телевізійних активах – і, що характерно, мали до 2014 року! – спеціалізовані дитячі канали. Де, відповідно до законодавства України, транслювали адаптовані українською мультфільми, дитячі серіали та різні пізнавальні програми. Чому вільний доступ до них не посприяв стовідсотковій українізації нинішніх школярів – питання відкрите.

З однією причиною – нібито браком контенту, – розібралися. Його не бракує. Зараз небайдужі дорослі знайшли ще одну: негативний вплив внутрішньо переміщених осіб (ВПО). Якщо коротко, виражається він ось у чому. Тікаючи від російських бомб та ракет, рятуючи свої життя й життя дітей, батьки – переважно мами, – вивезли дітей до Києва і далі, в західні регіони. Видихнули, почали облаштовуватися на нових місцях. Віддали дітей до шкіл та дитячих садків. А діти ці – питомо російськомовні, зрозійщені, ще й не хочуть усвідомити цього недоліку. Навпаки, створюють довкола себе російськомовні середовища, котрі є агресивними й чомусь агресивність притягує ще не так давно україномовних дітей. Російська мова знову поглинає українську.

На подібні закиди ВПО-люди публічно ображаються. Хтось просить не робити з них ворогів. Хтось вимагає поважати їхні мовні звички. Хтось заводить стару, як світ, пісню про таку велику повагу до української мови, що неохота її калічити. Все одно ж усі розуміють російську.

Корінь проблеми – тут. Навіть якщо станеться диво, вчителі принципово перейдуть на українську один із одним на перервах, даючи приклад учням, зі школи діти йдуть додому. А за шкільними стінами ведуть інше, кожен своє життя. Яке здебільшого зовсім не потребує, не вимагає оперування українською в побуті для вирішення індивідуальних проблем. Задовго до великої війни, навіть задовго до російського вторгнення весною 2014 року, коли поняття ВПО не було, але викладання українською було обов`язковим, не лише київські батьки вдома спілкувалися між собою та з дітьми російською.

Нічого особистого. Лише звичка, зона комфорту, не більше. Ще й українські попвиконавці додавали російській легітимності, виконуючи російською або частину репертуару, або навіть весь. Чесно кажучи, поклавши руку на серце, російськомовні тексти проти україномовних виглядали краще, «заходили» швидше й вірусилися активніше. Радикально попрощатися з ними змусило масштабне вторгнення – артистів, не споживачів.

Підлітки, попри справді якісний україномовний прорив, «сидять» на російському через погану звичку. Вони її не позбулися й не мають такого бажання. Їх не стимулюють жодні бонуси. Вони просто не хочуть. Не вважають російське ворожим попри війну саме з Росією. І цю проблему в осяжній перспективі вирішити неможливо. Її не вирішать ані відповідальні політики, ані митці, ані творці якісного контенту.

Це здатні вирішити лише батьки. Перший крок до вирішення – читати немовлятам казки української, співати пісеньки українською. Пізніше – вмикати україномовні мультики й подавати наочний приклад самим. Без цього згадана вище статистика й далі буде засмучувати.