Нинішня війна, крім всього іншого, має «потопити» велику масу радянсько-російських наративів Другої світової.

У той же час, росіяни будуть пробувати потопити нинішню війну у наративах Другої світової. І для нас, це одна з найбільших гуманітарних битв майбутнього.

• 1 •

Останні два десятиліття ми пишемо амбівалентну історію України. Історію в якій ми пробуємо примирити непримиренні наративи. Найкращий приклад Хмельницький. Він герой і зрадник.

Спроба відійти від чорно-білої концепції – це крамола і маргінес для науковця. У кращому випадку ми дозволяємо собі маленькі реверанси. Це не проблема. Це хвороба росту і дорослішання. Головне цю фазу пройти.

• 2 •

Друга світова і її історія мислиться у цій же пастці – парадигмі. Ми або за глорифікацію бандерівців або за продовження радянського наративу про те, який вклад зробили українці у другій світовій війні.

• 3 •

Але зараз, як би це дивно не звучало, нам, можливо, не так важливий єдиний наратив. Справа у тому, що нам катастрофічно не вистачає правдивого фактажу. Саме об цей фактаж розібʼються з часом обидві нинішні концепції. Точніше, не розібʼються, а перетворяться на щось нове.

• 4 •

Чому я говорю про правдивий фактаж? Справа у тому, що ми знаходимося під тиском радянсько-російської міфологеми про народну війну підкріплену десятиліттями пошуків науковців, сотнями книг і фільмів.

У нас, умовно кажучи, на сотню російських документальних і не дуже сторінок є пʼять-шість наших. Плюс є амбівалентний наратив у суспільстві, яке тільки завдяки нинішній війні почало толерувати червоно-чорні прапори на південному сході.

Але ще раз повторюся: нам катастрофічно не вистачає фактажу і узагальнень. Ми 40 років говоримо про сталінізм, але у нас досі немає жодної вагомої монографії «Україна і Сталін». І це лише один із прикладів.

• 5 •

Вище, я вже говорив про амбівалентність нашого історичного наративу. Але є ще одна проблема: ми пишемо не українську історію з її плюсами і мінусами, а переважно (повторюся, переважно) пробуємо писати наратив, який спростовує російську версію подій.

Простіше кажучи, ми самі себе заганяємо в прокрустове ложе, замість того, щоб ширше подивитися на процеси. Якщо ми пишемо про Хмельницького, то за малими винятками ми боїмося говорити про те, що повстання було вигідне, а може й інспіроване Портою.

Якщо ми говоримо про модних нині 60-ків, то нам потрібен італійський автор, щоб вказати на банальний факт: частина цього руху виросла з Комсомолу. І у цьому немає нічого поганого. Це не принижує ні Хмельницького, ні Чорновола.

І, більше, того, це не ламає національний міф. Це робить цей самий міф сильнішим. Бо він перестає бути пласким. І він не розбивається об правду, як міф про 28 памфілівців.

• 6 •

Головна проблема у тому, що на державному рівні немає замовлення (боюся розуміння) важливості цієї роботи. На рівні університетів, боюся, є страх братися за цю тему. Без держзамовлення це не полетить.

• 7 •

А тепер про майбутнє. Нинішня війна, крім всього іншого, має «потопити» велику масу радянсько-російських наративів Другої світової. У той же час, росіяни будуть пробувати потопити нинішню війну у наративах Другої світової. Вони докладуть масу зусиль для того, щоб це потоплення відбулося і у нас.

Коли ми нарешті задумаємося про нашу історію Другої світової, її не можна розглядати у відриві від визвольних змагань початку 20 століття (починаючи з революції 1905 року, яка у нас незаслужено забута) і від нинішньої війни.

Дуже сподіваюся, що хтось захоче це почути.