З українського дискурсу зникло слово «перемога». З одного боку, причини зрозумілі: багато разів завищені очікування закінчувалися масовим розчаруванням та падінням у депресію. Ніякої перемоги на горизонті поки що не проглядається.

Джерелом великих сподівань і розчарувань стала нова американська адміністрація, і не лише для України, а й для народів всіх континентів, але навряд чи нас втішить, що ми не самотні у великій і достойній компанії розчарованих.

З іншого боку, я вбачаю у зникненні слова «перемога» велику проблему. Ми втрачаємо відчуття майбутнього. Чим і як може завершитися війна? Ми знаємо, що ми не безкінечно витривалі й стійкі. Те саме ми знаємо про Росію.

Що буде далі? Відсутність картинки майбутнього, публічної дискусії про сценарії й варіанти призводить до ще більшого виснаження, ніж розчарування від завищених очікувань. Люди відрізняються від інших істот тим, що не можуть жити виключно у теперішньому часі, нам потрібна картинка майбутнього, яка надихає, згуртовує, дає енергію.

Нині ми живемо виключно у теперішньому часі, як радив Віктор Франкл – це добре для виживання, але лише у випадку, коли твоїм майбутнім займається хтось інший, дорослий і добрий. В’язні концтабору знали, що за колючим дротом іде велика війна, і якщо/коли в ній переможуть сили добра, їх всіх буде звільнено. Але ми не у концтаборі, ми самі і є ті сили добра, які ведуть боротьбу. І нам теперішнього часу недостатньо – нам потрібно майбутнє.

Очевидно, що рано чи пізно війна завершиться, бо безкінечних війн не буває. Є різні сценарії завершення війни – що з цього для нас прийнятне, а що ні? Поразка і перемога – це не один біт інформації (0/1), це спектр сценаріїв, і між абсолютною перемогою та абсолютною поразкою лежать десятки проміжних «сутінкових» варіантів, якийсь із них врешті реалізується.

Де межа тієї частини спектра, яку вважатимемо поразкою, і де межа тієї, яку святкуватимемо як перемогу? Який сценарій є найбільш бажаним, і ми всі разом маємо його прагнути й працювати над цим? Немає відповіді на ці життєво важливі запитання.

А відсутність картинки майбутнього є не лише особистою проблемою кожного й кожної з нас, фактором особистого вигорання. Це наша суспільна проблема згуртованості, порозуміння й спільної продуктивної діяльності.

Неможливо потрапити з пункту А у пункт Б, якщо його розташування невідоме. У нас дійсно нема карт – карт місцевості, куди ми прямуємо. Ця місцевість називається «майбутнє», і ці карти нам потрібні.

Чекаю на ваші думки.

P.S. На превеликий жаль, чимало коментаторів вирішили, що я запрошую їх до дискусії про політичні персоналії. Або ж вони ні про що інше думати не вміють.

P.P.S. Також мені не подобається дискурс «поразка вже настала, і нічого зробити не можна». Це знецінює збройну боротьбу Сил оборони, зусилля зброярів та дипломатів, роботу мільйонів людей, від вчителів до енергетиків, підтримку союзників та зусилля кожної конкретної людини тримати свій дах та робити щось для себе, для сім'ї, для громади, для народу.

Це знецінює все і всіх.