Реалії сьогоднішнього дипломатичного процесу не дають підстав очікувати проривних результатів від перемовин 2 червня у Стамбулі. Сам факт, що Росія відмовилася передати свій так званий «меморандум» до початку зустрічі, свідчить про класичну тактику затягування часу та демонстративної неготовності вести змістовний діалог.

Москва продовжує використовувати переговори як інструмент інформаційно-психологічного впливу, а не реального пошуку компромісу. Для України та її партнерів така поведінка є черговим сигналом: Кремль прагне диктувати умови, а не домовлятися.

Символічно, що напередодні зустрічі у Туреччині Україна завдала серйозного удару по стратегічній авіації Росії, що не лише підірвало її військові можливості, а й завдало удару по самовпевненості кремлівської верхівки. Це, без сумніву, зіпсує настрій російській делегації і зробить її показові дипломатичні жести на тлі реальних втрат особливо блідими та неавторитетними.

Саме тому наразі ніхто не чекає прориву – ні у Києві, ні у західних столицях. Можливість так званого «вікна можливостей» не варто чекати раніше осені – вересня чи жовтня. І це пов’язано не з календарем, а з можливою зміною розкладу сил на фронті, внутрішньополітичною динамікою у США, переговорами всередині ЄС про нові пакети допомоги, і головне – з тим, чи почне Кремль справді зазнавати стратегічного тиску, а не лише адаптуватися до санкцій.

До того ж, нинішній раунд виглядає як спроба з боку Росії виграти час на літо, коли вона традиційно активізується на полі бою. Тому, попри всю увагу до Стамбула, цей раунд слід розглядати радше як елемент дипломатичної гри, ніж як початок реального мирного процесу.