Після того, як Росія постійно завдає чергових терористичних ударів по столиці України – Києву, виходить, що тепер Україні потрібно завдати ударів по столиці Росії – Москві. На Заході нарешті мали б зрозуміти, що Російська Федерація не веде війну, вона здійснює терористичні атаки на мирних жителів України, що є явним і очевидним воєнним злочином, поки найкращий союзник Путіна з таким захопленням грає в гольф.

Основна різниця між Києвом і Москвою полягає в тому, що Україна вражає ворожі військові об’єкти, а Росія постійно атакує цивільних осіб. Що сьогодні ставить закономірне питання – політичні будівлі в Російській Федерації мають нарешті стати легітимними військовими цілями для українців. Особливо це мусить стосуватися політичних військових цілей в Москві, включно з адміністрацією президента Росії, будівлями міністерства оборони, міністерства іноземних справ та Державною думою.

Адже навряд чи можна назвати правильним те, що коли Україна атакує військові бази та аеродроми, терористична держава Росія атакує цивільні будівлі. Бездіяльність президента Сполучених Штатів Дональда Трампа робить його спільником Путіна, і це нарешті мусять усвідомити в Америці.

Завдяки цій бездіяльності, Російська Федерація  продовжуватиме атакувати цивільне населення та інфраструктуру України незалежно від того, що зробить Україна, оскільки Путін готовий забрати стільки життів мирних українських громадян, скільки потрібно, щоб залишатися й далі у владі. 

Після кожної чергової атаки російських військ, знову горять цивільні багатоквартирні будинки. Росія постійно використовує під час війни теракти, що є воєнними злочинами, на які чомусь постійно закривають очі в Організації Об’єднаних Націй, як одну зі своїх ключових переваг.  

В Москві все точно прорахували. Адже головною причиною того, що населення Російської Федерації, в своїй переважаючій більшості, й досі підтримує вторгнення до України, полягає в тому, що цивільні особи перебувають поза зоною вогневої досяжності.

Коли українці неухильно дотримуються правил бойових дій та атакують лише військові цілі, в Росії навпаки, бомбують цивільних, щоб примусити Україну капітулювати. Таким чином, в Росії страждають лише військові, а в Україні – вся країна.

Фактор державного тероризму, який Путін постійно застосовує щодо українців, є величезним бонусом для Кремля. Оскільки залякуванням мирних громадян України, росіяни намагаються сіяти страх та паніку серед цивільних. І коли українці обрали шлях до перемоги, то рушійним чинником, який допоможе нам не програти війну та свою країну, мусить стати те, щоб пересічні росіяни відчули на собі, що ця путінська війна стосується і їх особисто.

 При цьому я в жодному разі не вважаю, що українці мають запозичити російський терористичний досвід та бомбувати житлові квартали в Російській Федерації. Як це постійно роблять путіністи, після цього пояснюючи в ООН, що були змушені це зробити, бо, мовляв, українці «влаштовують» свої військові штаби в лікарнях, школах та дитячих садочках.

У нас немає способу примусити кремлівців обмежуватися лише військовими цілями в Україні. Адже Путін переконаний в тому, що здатен перемогти, нападаючи на домівки мирних жителів і вбиваючи їх. Сотні ракет, бомб і безпілотників традиційно стають «кривавими посланнями» Москви українцям. 

І вражає, наскільки перевертають реальність воєнні наративи Росії. Коли Україна атакує їхні військові цілі, це «тероризм». Коли Росія бомбардує цивільні цілі в Україні, це «відплата». Значна частина населення Росії, ймовірно, навіть переконана, що саме Україна вторглася в Росію, а не навпаки, бо саме так їм цілодобово промивають мізки. Все відбувається точнісінько за тим, як описував Джордж Орвелл.

Путін довів, що життя цивільних осіб для нього нічого не значать, і все, крім повної перемоги за будь-яку ціну, неприйнятне. Тому чи не настав час для українців більше цілитися на Москву, Кремль, і не тільки? 

Для початку не забуваючи про адміністрацію губернатора Білгородської області, чи уряд Курської області. Адже це ті структури на місцях, які пунктуально виконують всі злочинні накази російського диктатора, що маніакально збочений на ідеї знищення Української держави. А значить вони також абсолютно законні воєнні цілі.

Виходячи з цього, чи не настав момент, коли Україна має розширити список прогнозованих воєнних цілей в Російській Федерації? Оскільки цілком резонно, що обласні та районні  адміністрації тоталітарного режиму Путіна також несуть всю повноту відповідальності за реалізацію злодіянь свого кремлівського патрона. І жодні виправдання, на зразок, «а що ми могли зробити», тут до уваги не беруться.

Таким чином, вся адміністративна інфраструктура в Росії тепер мусить автоматично зараховуватись до воєнних цілей. Адже завдяки їй відбувається виконання злочинних рішень, котрі надходять на місця з Кремля. А без свого численного бюрократичного виконавського апарату, російський диктатор не зміг би продовжувати злочинну війну в Україні.

Путін не хоче миру з Україною, інакше він би не нападав на неї. А спроби Москви імітувати «мирні переговори», не могли нічим іншим закінчитися, як прогнозованим провалом. І Путін планує й далі проводити свої терористичні бомбардування, стріляючи без розбору  по українським містам.

Тому знищення не тільки російських терористичних військ, а й управлінського путінського персоналу та адміністративних будівель, де він зосереджений, абсолютно легітимне. Під час війни вони є законними воєнними цілями.

Терористична практика російського диктатора ґрунтується на алогічних твердженнях, що в нього немає вибору, бо Україна не хоче здаватися. Тому він просто змушений атакувати не тільки критично важливі об’єкти енерго- та водопостачання, а й цивільну інфраструктуру – житлові будинки, школи, лікарні та станції метро.

Рашисти хочуть залякати українське мирне населення, а ми маємо донести до путінських адміністраторів, що вони не є недоторканими. І що ця війна може раптом прийти й до їхніх кабінетів, як би вони не вважали себе захищеними гарантіями та особистими обіцянками Путіна.

Та якби путінські управлінці перевірили підручники історії, то вони звідти б дізналися, що неможливо виграти війну, бомбардуючи цивільних осіб. Участь в адмініструванні дій путінського режиму однозначно можна кваліфікувати, як воєнні злочини.

І хто б це не був, колишній депутат від «Партії регіонів» в Армянській міській раді українського Криму Валентін Дємідов, який став мером російського міста Бєлгорода, чи виконуючий обов’язки губернатора Курської області Алексей Смірнов, або інші високопоставлені чиновники, а за військові злочини, навіть якщо вони були освячені наказами Путіна, однозначно всім доведеться відповісти.