Програмна промова голови правління Громадянської мережі ОПОРА Ольги Айвазовської  до 50-річчя Гельсінського акту на заході, який організували в Осло МЗС Норвегії, посольство Фінляндії та Норвезький Гельсінський комітет 12 червня 2025 року.

З часу прийняття Гельсінського заключного акту Європа, США і Канада втратили пам’ять про Другу світову війну і страх нового масового насильства та кровопролиття. Право сили, а не сила права домінувало на порядку денному і слугувало превентивним фактором від подальшого насильства.

Міжнародне право розвивалось як система запобіжників та джентельменських угод. Гельсінський заключний акт не мав форми міжнародного договору в класичному конвенційному розумінні, але фіксував домовленості та вивчений урок великої війни. Тоді Москва наполягала на закріпленні принципу непорушності кордонів та їх незмінності, але її справжньою метою була легітимізація окупації країн Балтії. 

Вже після розпаду Радянського Союзу, визнавши суверенітет України, Росія захопила 20% українських територій та бажає забрати все. Вона ставить вимогу про припинення законної оборони України згідно зі Статутом ООН та відхід української влади навіть із тих територій, яких Росія ніколи не захоплювала, але які незаконно включила до свого складу і конституції РФ як частину геополітичної брудної гри. 

Чи було б це можливим, якби світ жорстко та безапеляційно відреагував на напад на Грузію у 2008 році або початок окупації українського Криму в 2014-му? Ні, бо той, хто не дотримується домовленостей та отримує символічні, а не пропорційні наслідки за вчинення злочинів, іде далі, поки його не зупинять силою. Час для самих лише діалогів минув. Вони повинні супроводжуватися діями та готовністю армій країн Заходу до законної колективної самооборони. 

Сьогодні Європа стала іншою, бо ми не впорались. Це не песимістичний погляд, а лише факт. Інколи навіть наші іноземні друзі кажуть або думають, що українці занадто емоційні й травмовані. Але правда полягає в тому, що ми прийняли страшну реальність і намагаємось їй протистояти, а не віримо в бажане, яке якраз і належить до категорії фантазій. Безпеки в Європі більше немає, а всі гібридні загрози у випадку поразки України стануть реальними для країн під парасолькою НАТО.

9–10 червня 2025 року, лише за два дні до мого виступу тут, Росія запустила по Україні 821 дронів і ракет (переважно на Київ та Одесу). Країна, яка є правонаступницею Радянського Союзу, яка під час підготовки Гельсінського акту наполягала на непорушності кордонів та співробітництві в Європі,  використовує іранські дрони Shahed, російські ракети Іскандер-К, Х-101, Х-22, Х-31П, Х-35, Кинджали і північнокорейські KN-23. Ось це приклад співробітництва нової Осі Зла. В минулому з боку ОБСЄ лунали хоч якісь заяви. Однак не чути ні слова відповіді на влучення російської ракети в пологовий будинок, пошкодження дроном Софії Київської – тисячолітньої пам’ятки історії української державності й об’єкта Світової спадщини ЮНЕСКО, або на чергові влучення в будинки цивільних, абсолютно беззахисних людей.  

Я їхала з Києва до Осло аж 26 годин наземним транспортом, бо це єдиний шлях, який нам залишився. Моє місто було чорним від диму два дні тому, а понад мільйон його мешканців узагалі не спали в ніч з 9 на 10 червня. Той, хто відчував це безсоння та виснаження через регулярні нічні обстріли, розуміє, що це тактика особливо цинічного знущання. 

Коли  Служба безпеки України проводить успішну операцію зі знищення стратегічної авіації Росії на її території, яка щоночі атакує цивільних, знищує енергетичну інфраструктуру України протягом 3 останніх років війни, то ми чуємо заяви партнерів, що Росія буде відповідати, але далі – нічого. Бездіяльність партнерів теж розпалює апетит агресора. 

Я хочу підкреслити: за тиждень до цієї спецоперації Росія вбила трьох рятувальників, які приїхали допомагати цивільним. Уявіть: для нашого ворога стали нормою подвійні удари, щоб вбивати не лише громадян в їхніх ліжках вночі, а й тих, хто приїхав їм допомагати. Нас вбивають щодня – і це не відповідь, а покарання за те, що ми існуємо як незалежна держава, яка бореться за власне виживання.

Читайте також: Конвеєр терору. Як Росія застосовує в Україні тактику подвійних ударів, до яких вдавалась у Сирії

Гельсінський заключний акт був не просто історичною угодою – це була надія, спільна обіцянка всеосяжної безпеки, заснованої на суверенітеті, територіальній цілісності, правах людини та співпраці. Але через пів століття прірва між цими обіцянками й нашою нинішньою політичною реальністю вражаюча – і продовжує зростати.

ОБСЄ – інституція, яка мала би захищати гельсінські норми – опинилася в пастці власної архітектури. Те, що було задумано як платформа для консенсусу, стало жертвою зловживання цим правилом. Коли Російська Федерація як держава-учасниця може систематично блокувати нагальні рішення не задля перемовин, а задля паралічу, ми вже не керуємо організацією безпеки. Ми сприяємо безкарності.

Гельсінський заключний акт задав очікування, але вони не виправдалися. Не тому, що їх принципи були помилковими, а тому, що їм не надали інструментів для реалізації. Зобов’язання в межах ОБСЄ є політичними. Їх не можна оскаржити в суді. І в ім’я дипломатії держави й інституції ОБСЄ часто не кажуть того, що необхідно сказати, – що держави порушили основоположні норми, які самі ж підписали.

Ми ввійшли у простір подвійних стандартів, де "гострі кути" оминають, а за порушеннями засадничих принципів спостерігають без належної відповіді. ОБСЄ перетворилася на сцену, де агресора все ще приймають, правду згладжують, а порушення подають як "позиції".

Це не нейтральність. Це не функціональність. Я була незалежною експерткою в політичній підгрупі Тристоронньої контактної групи в Мінську й можу стверджувати як інсайдерка: діалоговий процес не завжди супроводжується дотриманням міжнародного права чи стандартів ОБСЄ – навіть з боку представників самої ОБСЄ. Лояльність до неправди – це не підтримка свободи слова. Діалоги без визнання винного винним не сприяють довірі.

Тим часом призначення керівників інституцій ОБСЄ дедалі більше нагадують політичні торги – не на основі заслуг чи незалежності. Лідери приходять на посади з обережністю, щоб нікого не спровокувати, дбаючи про  перепризначення, а не про свої повноваження. Це породжує слабкі інституції, які дедалі менше використовують доступні їм інструменти та мову.

До цього додається багаторічна блокада бюджету з боку Росії. Загальний бюджет – який тепер переважно витрачається на оплату праці персоналу – поступово перетворює ОБСЄ на оболонку. Організатора подій, координатора конференцій, а не політичного актора з "зубами". Польова робота ослаблена. Інновації зупинені. Замість бачення – виживання бюрократії.

Наприклад, звітування БДІПЛ про порушення міжнародного гуманітарного права зведена до формальності. Ці звіти, які могли би формувати політичний тиск і адвокацію, тепер просто розміщують на закутках сайту ОБСЄ. А що далі? Де голос або кампанія, щоб жертви були почуті, а винні – названі? Будьмо чесні: ОБСЄ не змогла запобігти повномасштабній війні в Україні, діючи в межах свого мандату. Але ще гірше те, що сьогодні вона не здатна відповісти на цю війну з моральною ясністю.

Нас часто запитують: "А яка альтернатива?"

Чи є різниця між реформою і запереченням? Якщо ми вважаємо ОБСЄ недоторканною лише тому, що їй немає альтернативи, ми самі стаємо співучасниками її розпаду. Краще ставити інше запитання: як перебудувати ОБСЄ так, щоб вона знову могла виконувати свою місію? Функція ОБСЄ як спільного майданчика – це не про організацію подій із "збалансованими" панелями. Це про мобілізацію політичної волі навколо цінностей, заради яких ця організація колись була створена. Це про запрошення до незручних розмов, викриття порушень і не просто діалог – а бачення безпечної Європи.

ОБСЄ досі має інфраструктуру, певну, хоч і обмежену, присутність у регіонах, нормативну базу. Але якщо ми справді віримо в багатосторонність, ми маємо перестати бути обережними. Ми повинні діяти. Захищати правду. Вимагати відповідальності й вести цей процес.

Питання не в тому, чи ОБСЄ досі має певну роль. Питання в тому, чи мають держави-учасниці й інституції ОБСЄ сміливість скористатися нею, щоб забезпечити всеосяжну європейську й трансатлантичну безпеку.