Ми спрощуємо складні явища для їх кращого розуміння, але через це ризикуємо боротися не з реальними проблемами, а з тими, що лише здаються очевидними. А це може призводити до хибних рішень і випадкових висновків. Наше знання про щось не є нейтральним – це продукт контексту, емоцій та інтересів. 

На прикладі судів це можна звести до того, що суть їхнього сприйняття громадянами не в досвіді взаємодії, а у вірі в символічну роль інституції, як гаранта справедливості. І ця віра є більш потужним двигуном поведінки, ніж саме по собі знання. Суспільство зазвичай не сприймає суди (можете сміливо підставити будь-яку іншу інституцію) такими, якими вони є, а проєктує на них свої очікування, як на екран у кінотеатрі, іноді утопічні, а іноді хибні. 

Омріяний образ суду – це мікс з неіснуючих ідеалів, художніх фільмів та історичних постатей з далеких країн. Натомість дійсність багатьох судів, особливо першої інстанції: бідність, брак кадрів, зношена інфраструктура, тиск – відкидається, як безглузда, бо не вписується в очевидне і загалом сприймається, як виправдання.

Якщо символ не збігається з дійсністю, з фактами, люди всіма силами і чим довше намагаються ігнорувати дійсність. Це дуже добре показано у стрічці Джона Карпентера "Вони живуть" (They Live) у сцені де головний герой, намагається змусити свого друга вдягти спеціальні окуляри, які розкривають приховану правду про контроль над суспільством. Товариш категорично відмовляється і це призводить до тривалої і напруженої бійки. Сцена, що триває близько шести хвилин, ілюструє, як важко змусити людину, яка звикла до комфортної ілюзії, прийняти незручну реальність.

У нашому випадку суспільство хоче ідеальних судів, як у голлівудських драмах, але ігнорує їхні реальні обмеження і готове всіма силами впиратися аби не вдягати ті кляті окуляри. І це – вибуховий діагноз, як для будь-якої інституції, що претендує на легітимність, так і для самого суспільства. Ми, як суспільство, хочемо вірити, що суди можуть бути досконалими, бо інакше нам доведеться визнати, що справедливість – це не даність, а процес, який вимагає боротьби, компромісів і, найголовніше, нашого власного залучення. Але ми воліємо делегувати цю відповідальність інституціям, а потім обурюватися, коли вони не відповідають нашим уявленням.

Іноді здається, що цю ситуацію можна виправити просто ухваливши хороше законодавство і далі воно якось саме впорається. Але, наприклад, Клейтон Крістенсен у своїй книзі "Парадокс процвітання" наводить чудовий, на мій погляд, приклад: "Скажімо, законодавство в царині охорони здоровʼя у Данії налічує двісті сторінок. Але всі оті сторінки не пояснюють, що саме мотивує данського лікаря або чому фінансування державної системи охорони здоровʼя у цій країні вважають пріоритетом". 

Тобто, недостатньо мати хороші закони – треба, щоб люди вірили у них і робили, як в тих законах написано. Але що їх мотивує це робити? Точно не факти самі по собі. Справедливість – це, в першу чергу, віра у її можливість, а не лише набір процедур. А довіра – це не результат технічної досконалості, а вкорінена культурна конструкція. Відповідно потрібно перестати думати про реформу, як технічний ремонт інституції, а зайнятись відновленням її символічного значення в очах суспільства. 

Звучить трохи складно, тому наведу прості і зрозумілі приклади, які чітко проілюструють, чому факти самі собою не працюють. За результатами аналізу дисциплінарних скарг, поданих до Вищої ради правосуддя після 23 грудня 2024 року, можна виділити такі ключові узагальнення:

Щомісяця надходить близько 750 нових скарг на суддів.

Склад скаржників:

94% – фізичні особи, з яких: 10% – професійні юристи (адвокати).

6% – юридичні особи, зокрема: 3% – органи влади; 1% – громадські організації.

Характеристика скаржників:

86% скаржників – учасники судових справ.

14% – особи, які не є учасниками справ.

7% скаржників систематично подають численні скарги.

Результати розгляду скарг за цей період:

Дисциплінарними палатами відкрито 197 справ (4,8% від загальної кількості розглянутих скарг). До дисциплінарної відповідальності притягнуто 17 суддів. Переважна більшість скарг визнана необґрунтованими. 

Спускаємось іще на сходинку нижче. Текст не може ігнорувати реальні випадки корупції, які, хоч і не є системними, завдають колосальної шкоди довірі. Тут доречно звернутись до результатів роботи НАБУ з 2016 по 2023 рік. За цей час повідомлення про підозру отримали 83 судді. Щодо 20 суддів вироки набрали законної сили. За ці роки фактична чисельність суддів змінювалась від приблизно 6500 до плюс мінус 5000. Відсоток викритих корупціонерів можете порахувати самі. Тим не менш, гола статистика не відображає силу удару по довірі і очікуваннях людей, але про це трохи нижче.

Йдемо далі. У 2024 році на розгляд у суди всіх інстанцій і юрисдикцій надійшло 5 мільйонів 300 тисяч справ. Із них розглянуто 4 мільйони 400 тисяч справ, близько мільйона залишились нерозглянутими. Часові проміжки трохи різні, але вал справ іде стабільно, тому цифри загалом корелюються. Також, загалом, у суди України приходить 5-7 млн людей щороку.

І підходимо до фінішної прямої. Суддям, в окремих випадках, доводиться розглядати по 3 тисячі, а іноді й більше, справ на рік. Середній час розгляду справ у місцевих загальних судах становить:

– Кримінальні провадження: 547 хвилин

– Справи адміністративного судочинства: 379 хвилин

– Справи цивільного судочинства: 287 хвилин

– Справи про адміністративні правопорушення: 130 хвилин

Ці показники є рекомендаційними, проте, помножте їх на 3000. Судді знадобиться приблизно 9,4 року для розгляду 3 тисячі кримінальних справ за умови 8-годинного робочого дня та без урахування вихідних, відпусток чи інших факторів, які можуть впливати на графік. Але це все розглядається за 1 рік.

І це ми ще не торкались тем некомплекту суддів і працівників апаратів, рівня заробітних плат в апаратах судів, загального рівня недофінансування судової влади (близько 40%) і т.д. Тобто уявіть ситуацію: влаштовуєтесь на роботу і там вам обіцяють 40 тис грн зарплати. Ви собі працюєте і за перший місяць вам платять 22 тис, така історія продовжується далі, і на всі заклики слідувати домовленостям, вам кажуть щось на кшталт "треба ефективніше використовати, а сусід взагалі за 15 справляється". 

І ви скажете: "Так круто ж! Ударні темпи, за мінімальних вкладень", але насправді – ні. Внаслідок такого навантаження відбувається повне професійне вигоряння суддів, а також страждає якість рішень. 

Наведені факти загально відомі, не секретні. Їх постійно оприлюднюють всі 34 роки незалежності. То, який висновок ми можемо зробити спираючись виключно на такі дані? У нас можливо не ідеальна, але стабільно працююча судова влада, з порівняно невеликим рівнем дисциплінарних проступків і корупційних злочинів, де судді і працівники апаратів для розгляду справ жертвують особистим життям і подекуди здоровʼям. 

Спробуйте вийти в людне місце і заявити вголос, що "за існуючим очевидним образом "корумпованого нероби" ховається реальність професійного вигорання та роботи на межі людських можливостей". Через який час ви зіткнетесь, як мінімум, з суспільним осудом? ChatGPT мені каже, що десь через 2 хвилини. 

Тобто справа не у фактах, реальність судової влади повністю розходиться з її публічним, очевидним, образом. Так, на жаль, вплив корупції не є лінійним, один гучний корупційний скандал завдає в тисячі разів більше шкоди довірі, ніж тисячі чесно розглянутих справ можуть її відновити. Суперечливість у тому, що система функціонує, але має серйозні вади, а суспільство вірить в очевидне, але не бачить реальних умов праці. Якщо простіше, то суспільство бачить наслідки – затримки, бюрократію і т.д., і не бачить причини.А відповідно не може побачити і спроектувати шляхи подолання цієї ситуації. У суто споживацькій парадигмі, людина прагне отримати якісну послугу і все інше байдуже. Але так ставляться до чогось чужого і холодного, а наш бренд – людяність. 

Судова влада має нарешті розповісти свої історії, не самостійно, а через спільноти, показати, що вона не відокремлена від суспільства, а входить до нього. У цьому контексті комунікація – не піар, а глибинна трансформація уявлень. Чесно і без прикрас: судова влада не ідеальна, але її проблеми системні, і не зводяться до чогось одного. Хакнути суди – це не обдурити систему, а переписати її уявний код і почати розмову, яку ще ніхто не вів. Це і є м’яка маленька революція, яка починається з одного слова, однієї історії, одного судді-спікера.

Ми всі трохи боїмося побачити правду, бо вона змусить нас визнати власну відповідальність за стан речей і взяти участь у складній, нудній та невдячній роботі з відновлення інституцій. Але довіру не можна вибороти фактами чи кампаніями. Вона народжується в полі символічного, в афективній близькості, в спільних уявленнях про справедливість. Чи готові ми "вдягнути окуляри" й побачити суди такими, якими вони є, а не якими вони видаються?