Конспект виступу Олександри Матвійчук під час Правозахисних діалогів, організованих Центром громадянських свобод.  

Реформи, які нам належить провести, потрібні не Європейському Союзу, вони потрібні насамперед нам, громадянам України. І аргументуючи чому так, я б хотіла підкреслити чотири речі – вектор, логіка, шанс та відповідальність. 

Вектор

У 2013 році, коли авторитарний корумпований уряд Януковича раптом зупинив євроінтеграційний процес, то це означало примусову зміну вектора.

Це рішення було не просто про припинення якихось процесів чи підписання якоїсь невідомої звичайним людям угоди про асоціацію. Це – кардинальний розворот держави, яка почала рухатися в іншому напрямку. У напрямку, який визначив для нас Кремль, бо перед цим ми мали шалений тиск Росії, торгівельні війни, таємну зустріч Путіна з Януковичем в Сочі. І, звичайно, це викликало спротив у людей, які вийшли на Майдан, і так почалася Революція гідності.

Вектор, який ми тоді вибороли, який нам дався доволі дорогою ціною, це – напрям руху країни, який заданий на десятиліття. І це дуже важлива подія в нашій історії, яка визначає наше майбутнє, тому що шлях сам по собі форматує. І те, що ми йдемо правильним шляхом, це – вже саме по собі важливо.

Логіка

Ми опинилися на цьому шляху у 2014 році, коли авторитарний режим впав, і ми отримали шанс відновити євроінтеграційні процеси. І для того, щоб нас на цьому шляху зупинити, Росія розпочала війну, окупувала Крим, частину східних областей, і у 2022 році розширила цю війну до повномасштабного вторгнення. Тому що Путін боїться не НАТО, Путін боїться ідеї свободи, яка наблизилася впритул до російських кордонів.

Всі ці одинадцять років цим шляхом ми йдемо затисненими між двома логіками. Логікою війни й логікою євроінтеграції. І це дві протилежні площини, тому що логіка війни диктує централізацію, а логіка євроінтеграції диктує децентралізацію. Логіка війни диктує звуження права і свободи через безпекові міркування. Логіка євроінтеграції навпаки диктує розширення права і свободи. І так можна перераховувати нескінченно. Ми балансуємо, намагаючись проскочити між цими двома логіками, продовжуючи йти окресленим під час Революції гідності шляхом.

І це не просто. Не всі країни, які проводили демократичні трансформації навіть у мирні часи, попри те що докладали величезну кількість зусиль і часу, змогли досягнути успіху. Ми маємо продемонструвати цей успіх у часи повномасштабного вторгнення. 

Шанс

Кілька років тому Валерій Пекар порадив мені прочитати книгу Нобелівських лауреатів про "вузький коридор" свободи. Там описані історичні періоди різних держав, коли вони опинялися у цьому "вузькому коридорі" після падіння тоталітарних режимів або великих потрясінь – як-от воєн. І про те, як вони намагалися пройти цей "вузький коридор" до демократії, і, на жаль, велика частина з них не проходили. Вони скочувалися назад туди, звідки вони прийшли. 

Майбутнє – невизначене, але воно ніким наперед ненаписане. У нас немає чогось в нашому житті гарантованого, але в нас є шанс досягнути нашої історичної місії:  пройти цю дорогу і через цей євроінтеграційний процес повернутися у європейський цивілізаційний простір. Бо коли після побиття студентів під час Революції Гідності соціологи опитували, чому раптом півмільйона вийшли на вулиці Києва, то мова, якою говорили люди, це була мова цінностей.

Вони не говорили про угоду про Асоціацію, вони говорили, що ми хочемо жити в країні, в якій права кожної людини захищені, влада підзвітна і підконтрольна, суди незалежні, а поліція не б'є й не  розганяє мирні студентські демонстрації. Тому це питання про шанс і про те, як ми його використаємо. 

Відповідальність

Я апелюватиму до досвіду Революції Гідності, адже це – щось визначальне в історії нашої відновленої незалежності. У 2014 році  наша організація моніторила суди над людьми, яких обвинувачували в злочинах проти Майдану. Тоді у фокусі уваги всього суспільства були процеси над обвинуваченими поліцейськими, які розстріляли мирних мітингувальників на Інститутській. Серед загиблих, нашої Небесної Сотні, були дуже різні люди.

Серед них – 19-річний студент Роман Гурик з Івано-Франківщини. Я слухала в суді його маму. Вона розповідала, що коли її син загинув, то їй принесли його рюкзак. Вона відкрила його і побачила серед речей сина обгортки від цукерок. Вона розповідала судді, що Ромчик був вихований хлопець, і тому він не викидав навіть ці обгортки від цукерок і зберіг їх у своєму рюкзачку. 

А далі вона почала говорити речі, які ніби пройшлися електричним струмом по мені. Вона казала, що як мати, вона, звичайно, не хотіла відпускати свого сина на Майдан, вона боялася за його життя та здоров'я. Але вона згадала, що 10 років тому вона сама стояла на Помаранчевому майдані. І вона сказала, що просто не мала морального права зупинити свого сина.

І чому для мене ці слова були такими важливими? Бо я раптом почала питати себе: виходить, що вже мої діти будуть змушені стояти на цій залитій кров'ю і сльозами площі, якщо ми, їхні батьки, не доробимо те, що належить зробити?

Із цим почуттям відповідальності я закінчую на тому, що шанс є і належить зробити все від нас залежне, щоб його використати, бо ці реформи потрібні не Європейському Союзу, ці реформи потрібні нам самим.