Уже вкотре тема подвійного громадянства повертається на політичний порядок денний. Після довгих дискусій із четвертої законодавчої спроби ідею множинного громадянства таки вдалося зрушити з мертвої точки. Ба більше, парламент підтримав президентський законопроєкт, який дозволяє подвійне громадянство.

На перший погляд – прогресивний закон, жест підтримки та обʼєднання мільйонів українців, які з різних причин опинилися за кордоном, однак досі ідентифікують себе як частину української нації. Проте скидається на те, що за маскою «політичної турботи» приховується жест, який добре виглядає лише на білборді.

Популізм замість політики

Що ж не так із законом? 

Окрім незрозумілого механізму реалізації, існує ризик, що подвійне громадянство може бути визнане таким, що суперечить Конституції. Нагадаємо, Основний закон встановлює принцип єдиного громадянства в Україні. Так, у грудні 2021 року 99 народних депутатів звернулися до Конституційного Суду України (КСУ) з поданням щодо тлумачення статті 4 Конституції у зв'язку з черговим зареєстрованим законопроєктом про дозвіл множинного громадянства.

КСУ розглянув подання у квітні 2023 року та перейшов до закритої частини для ухвалення рішення, проте досі його не оприлюднив. Найближчим часом на рішення навряд чи варто розраховувати. З січня 2025 року Конституційний Суд працює у складі лише 11 суддів, а це унеможливлює проведення засідань Великої палати та, відповідно, ухвалення рішень.

Проте це не зупинило ані профільне міністерство, ані Офіс президента чи окремих народних депутатів, які активно просували ідею подвійного громадянства. Щоправда, при цьому вони уникали будь-яких публічних дискусій та експертних оцінок. 

Можливо, варто було дочекатися офіційного тлумачення Конституційного Суду, після чого ініціювати громадські обговорення ідеї легалізації множинного громадянства. 

Однак чекати – втрачати час. Тому проєкт закону готувався кулуарно. В результаті його поява на порядку денному виглядає як реакція не на реальний запит суспільства, а на виборчу доцільність.

То що ж ми отримали на практиці? Замість виваженого і публічного обговорення маємо маневр у стилі «турборежиму». Закон подається як своєчасна ініціатива, але за своєю суттю це технічний хід. Його мета – електоральне розширення, а не інституційне оновлення.

Україна заслуговує на закон, який реально працює, а не на ще одну чергову декларацію з прицілом на майбутній бюлетень.

Крім того, впроваджувати такий чутливий закон у воєнний час, без повноцінної правової визначеності – це тисячі потенційних судових позовів. Тому держава, яка вже перевантажена викликами, має розуміти і чесно відповісти, чи готова вона до цього. 

Діаспора – важлива. Але не як виборчий інструмент

Українська діаспора після 2022 року стала значно активнішою. Завдяки підтримці в соцмережах, численним мітингам, волонтерству ця група виглядає як потенційно вдячний електорат. 

Ба більше, на прикладі Молдови ми вже бачили, як діаспора стає вирішальним чинником під час виборів. Саме голоси громадян, які проживають за кордоном, забезпечили перемогу Майї Санду на президентських виборах. Схоже, це спокуса, якій українські політики не можуть протистояти.

Залучати діаспору справді важливе. Але зробити це можна і без популізму. Наприклад, через розширення програм культурної та освітньої співпраці чи участь у проєктах відбудови. Варто розглянути можливі податкові та інвестиційні стимули для того, щоб повернути людей. 

Замість заманювання – справедлива політика для тих, хто вже тут

Іронія в тому, що, відповідно до пропонованого закону, стати українцем легше тим людям, хто не жив в Україні, проте має українське коріння, ніж тим, хто тут роками працює, сплачує податки, волонтерить чи захищає нашу державу на фронті. На жаль, непоодинокі історії, в яких бюрократизована система інституту набуття громадянства перемагає справедливість і здоровий глузд. 

Контраст особливо помітний, якщо, приміром, згадати те, як Володимир Зеленський надав громадянство російському блогеру Алєксандру Невзорову та його дружині. І це попри серйозні сумніви щодо щирості його підтримки України. Раніший подібний приклад – експрезидент Грузії Міхеїл Саакашвілі: українське громадянство йому надавали, позбавляли, залежно від політичної доцільності.

Звісно, ми пам'ятаємо випадки отримання громадянства «екстерном», просто в залі парламенту (наприклад, Наталія Яресько, Олександр Квіташвілі, Айварас Абромавичус), але то ексклюзивні винятки, на які була політична воля вищого керівництва держави. 

Адже зазвичай набуття громадянства – це місяці або роки очікувань, непрозорі відмови, складні вимоги щодо довідок і жодних чітких стандартів.

Якщо вже говорити про реформу громадянства, то починати варто з іншого. Україна має створити чесні, зрозумілі й недискримінаційні умови для тих, хто вже в Україні, хто працює на цю країну щодня.

Державна політика громадянства має бути не лише про національну памʼять, а й про сьогодення і справедливість для тих, хто вже тут, і стратегію для тих, хто потенційно хоче повернутися.