Причини побоювань Трампа перед початком операції проти Ірану. Ну і кілька слів про частину процесів, які призвели до ізраїльсько-іранського загострення 2025 року.

Трамп послідовний в іранському питанні. Спочатку заявив про необхідність термінового припинення вогню. Потім давав 24 години, пізніше дві доби. Природно, заявляв, що Верховному лідеру Ірану варто піти на «угоду». Вимагав беззастережної капітуляції. І, нарешті, сьогодні прийшли дві новини. З одного боку Трамп говорить про реальність угоди з Іраном. З іншого – про те, що впродовж найближчих двох тижнів вирішуватиметься питання про нанесення удару по цій державі.

Трохи історії

Ядерна програма, ядерна угода і ціна слова американського президента. Залучення США у війну як повноцінного учасника, природно, можливе. Але більш імовірним (хоч і не набагато) мені здається сценарій переговорів і переукладання ядерної угоди. Яка була укладена 2015 року і передбачала зокрема:

• скасування частини американських і європейських санкцій, накладених на Іран;
• утилізацію більшої частини збагаченого до 60% урану в період з 2020 по 2028 рік;
• зобов'язання Ірану не збагачувати уран вище ніж до 3,67% і не будувати потужностей для збагачення до 2030 року;
• зобов'язання Ірану не купувати і не збирати нові центрифуги для збагачення. І скоротити кількість працюючих.

Варто відзначити ще один бонус. Після укладення угоди іранські формування, включно з КСІР, почали активно співпрацювати з американськими силами у війні проти «Ісламської держави». І, наприклад, на території Ірану проводили цілком успішні спільні операції. Наприклад, у битві зі звільнення Мосула. До речі, Ірак як фактор важливий і сьогодні, але про це трохи пізніше.

До 2018 року основні сили Ісламської держави були розгромлені. Цього ж року ядерна угода з Іраном була зірвана завдяки... Дональду Трампу. Причому в обґрунтуванні свого рішення він не говорив про порушення з боку Ірану, а про те, що угода «не відповідає інтересам США». Через рік, коли дію угоди врятувати не вдалося (країни ЄС намагалися, треба зазначити), Іран заявив про відновлення збагачення урану. Чого, в принципі, і слід було очікувати.

Можливості нової угоди обговорювалися під час президентства Байдена. Але іранське керівництво вважало себе обдуреним і відмовлялося повернутися до стартової позиції 2015 року. Зрештою, в авторитарному суспільстві це було б просто політично небезпечно – частина населення сприйняла б такий крок як «капітуляцію». США, зі свого боку, намагалися так внести додаткові умови – повертатися до формату 2015 року означало б підтвердити, м'яко кажучи, нелогічність кроків щодо виходу з угоди. Ніхто не хотів поступатися.

Іран і його ядерна та ракетна програми

У результаті до 2025 року в Ірані було накопичено значну кількість збагаченого урану. Уряд країни не заперечував цей факт, ба більше, допускав представників МАГАТЕ на низку об'єктів для перевірки збереження матеріалів і оцінки їхньої кількості. Розвивалася і ракетна програма. Ізраїль вирішив, що Іран занадто близько наблизився до створення першого ядерного заряду і вже має засоби його доставки.

Як наслідок – атака по іранській території у спробі зупинити процес. У процесі з'ясувалося, що побудована за російським зразком і на російській техніці система ППО марна. Це було вкрай приємно для Ізраїлю. Але з'ясувалося й інше – іранська ракетна програма зробила крок далеко і з погляду розробки нових зразків, і з погляду виробництва. А це для Ізраїлю стало вже вкрай неприємним відкриттям. Замість разового обміну ударами почалася затяжна війна зі щоденними обстрілами. Де досить швидко витрачається як боєзапас ракет для атаки (в обох сторін) так і ресурси ізраїльської ППО (а вони не нескінченні).

Чому «ісламський світ» не виступить на захист Ірану

На цьому тлі держави регіону досить спокійно спостерігають за обміном ударами. Сунітські режими в країнах Перської затоки досить насторожено ставляться до шиїтського режиму в Тегерані. Це якщо відкинути питання політичної та економічної конкуренції. Для Туреччини ж Іран – основний суперник у питаннях розширення впливу в регіоні. При цьому всі згадані держави не мають ані найменших сентиментів до держави Ізраїль. Як результат – поки війна не вийшла на новий рівень – досить спокійно (і, можливо, з цікавістю) спостерігають, як два їхні основні супротивники в регіоні намагаються знищити один одного.

Глухий кут ситуації та опції для Трампа

Глухий кут і патова ситуація. Зрушити процес може або поразка однієї зі сторін (що вкрай малоймовірно на теперішньому етапі), або втручання третьої потужної сили. Такими можуть бути, теоретично Індія, Китай або США. Але Індії на тлі проблем із Пакистаном вплутуватися в нову війну не резон. Тим більше, що Делі реалізує великі інфраструктурні та логістичні проєкти як з іранською владою, так і з аравійськими монархіями. Для КНР вхід у кризу на боці союзника США (Ізраїлю) неприйнятний. Підтримка Ірану токсична. Участь у переговорах як посередника можлива, але самі переговори на цьому етапі малоймовірні. Залишаються США, у яких є відразу дві опції:

1. Виступити на боці Ізраїлю як потужна військова сила. Що може дозволити Ізраїлю завдати істотної шкоди Ірану, але навряд чи означатиме капітуляцію противника і встановлення там світського режиму.
2. Спробувати повернутися до якоїсь подоби «ядерної угоди 2015 року» з Іраном. Що може зупинити війну. Але теж без гарантій. Важелі впливу на Ізраїль не безмежні, що не раз демонстрував Тель-Авів.

На цьому підходимо до вибору для Трампа. З точки зору демонстрації своєї сили він повинен (і робить це) ставить ультиматуми Ірану. Але в питаннях застосування сили є суттєві побоювання, або навіть страхи американської сторони.

Перший і основний – це те, про що активно пишуть у ЗМІ – перекриття Ормузької протоки. Причому цей крок не означатиме початку військових дій з боку Ірану. Подивіться на карту. А ще краще, використовуйте сервіси відстеження суден. У протоці досить жваве судноплавство. І основні маршрути проходять через... іранські територіальні води. Зокрема організація трафіку на вході в Перську затоку і виході в затоку Оману. Тобто Іран може просто закрити свої територіальні води «у зв'язку з війною». У такому разі трафік не зупиниться, але всі судна підуть біля берегів ОАЕ та Оману.

Зокрема полями видобутку – між платформами. А це швидкість і пропускна здатність. «Відкрити» прохід силовим шляхом малоймовірно – Shipping Lanes на вході в Перську затоку лежать між узбережжям і островами, що належать Ірану. І на островах (о несподіванка) розташовані бази ВМС і КСІР. Таким чином, перекриття протоки означатиме проблеми в логістиці приблизно для 25% нафти, яку продають у світі, і приблизно для 30% СПГ, який продають. Торгівля не зупиниться, зменшиться швидкість проходження. І для судновласників буде вигідніше продавати продукцію «ближче» до портів завантаження. В Індію і в КНР.

Друга причина страхів Трампа – безпека американських громадян. Мова не тільки про громадян США, які перебувають в Ізраїлі. Давайте подивимося на таку державу як Ірак. Звідки ще не завершено виведення американських військ. Процес має закінчитися тільки восени 2025 року. Та й то, частина персоналу (як, наприклад, у Сирійському Курдистані) все одно залишиться. І тут згадуємо про проіранські угруповання в Іраку. Насамперед ідеться про коаліцію з приблизно 50 збройних груп, яка з 2018 року об'єдналася під назвою Hashd al-Shaabi.

На кінець протистояння з Ісламською державою їхня чисельність становила близько 80 тисяч. Іракське керівництво легалізувало угруповання, зробивши його частиною збройних сил країни і поліції (лише в низці регіонів). У результаті до 2023 року чисельність Хашд аль-Шаабі збільшилася до приблизно 230 тисяч осіб. Для порівняння, загальна чисельність ВР Іраку до того ж моменту досягла 450 тисяч. Тепер зіставляємо. Є 200 тисяч озброєних бійців, які прекрасно навчені (не тільки КСІР, а й американцями), мають бойовий досвід, знають тактику американських сил (воювали на одному боці) і тісно пов'язані з Іраном. Там же є розкидані по країні бази американських військ, з яких уже вивезено частину обладнання та озброєнь.

Американські солдати в Іраку опиняються в статусі заручників. А США отримує дестабілізацію ще однієї країни (яку намагаються подати як приклад своєї успішної політики). Тож не дивно, що за добу до ізраїльської атаки іракська влада проводила консультації та переговори з лідерами Hashd al-Shaabi та їхніми союзниками. Тема була одна – невтручання в Ізраїльсько-Іранську війну. І, судячи з усього, переговори були успішними. Питання лише в тому, що домовленості стосувалися війни Ірану проти Ізраїлю, але ніяк не проти Ізраїлю і США.

Таким чином, обравши силовий варіант, Трамп ризикує отримати додаткові проблеми в регіоні, смерть американських солдатів і, можливо, стрибок цін на нафту. Що вкрай неприємно для його виборця, у якого один із критеріїв оцінки ефективності адміністрації – ціна галона палива на заправці.

Варіант угоди з Іраном виглядає кращим. Тим більше, що іранська сторона публічно заявляла про готовність повернутися до обговорення питання. Природно, це було трохи не так, як подали частина ЗМІ із заголовками про відмову Ірану від ядерної програми. Міністр закордонних справ країни заявив про готовність не розробляти ядерну зброю, але проводити дослідження і розвивати мирну ядерну програму. Тобто йдеться про повернення до концепції 2015 року. Тим більше, що частина «складних моментів» зникла завдяки атакам Ізраїлю. Йдеться, звісно, не про ураження ядерних об'єктів, а про низку керівників КСІР і ЗС, які з 2019 року були занесені до американських санкційних списків. Більшість цих людей убито внаслідок нальотів.

А щодо тих, хто прийшов їм на зміну, США просто не встигли ввести санкції. І це як «успіх» можуть подати обидві сторони. Трамп заявити: «ми не знімали більшу частину персональних санкцій», Хаменеї – «нових санкційних пакетів немає, США пішли назустріч у питаннях економіки». Але в такому процесі є одне суттєве «але» – Іран не довіряє «слову американського президента». І це накладається на персону Трампа, який сам є «господарем свого слова» – хоче дає, хоче забирає назад. Однак, залучення США в бойові дії несе більші ризики, ніж спроба повернутися до контурів угоди 2015 року.