Саміт НАТО, що відбувся 24–25 червня 2025 року в Гаазі, став важливою точкою стабілізації для Альянсу і – що особливо важливо – перевершив очікування України. Попри скепсис щодо єдності НАТО в умовах адміністрації Трампа, саміт підтвердив як базові принципи колективної оборони (зокрема 5 статтю), так і зобов’язання щодо підтримки України. На тлі попередніх песимістичних прогнозів – це вагомий результат. В цілому для України саміт став суттєвим дипломатичним успіхом.

Україна отримала політичне схвалення на безпрецедентну суму підтримки – 35 мільярдів доларів на 2025 рік. Гроші передбачені на: постачання систем ППО (Patriot, SAMP/T, Iris-T), артилерійські боєприпаси, захист енергетичної інфраструктури в зимовий період, фінансування оборонної промисловості України через координацію із Центром безпеки НАТО-Україна. 

Зобов’язання підтримати постачання та навчання були підтверджені з боку Німеччини, Великої Британії, Польщі, Швеції, Норвегії, Фінляндії, а також низки країн Індо-Тихоокеанського регіону. Це важливо, адже йдеться не лише про окремі поставки, а про довгострокове планування ресурсів на рівні урядів.

Комюніке саміту хоч і було коротшим, ніж у 2024 році (5 пунктів проти 40), але було чітким і безкомпромісним: 5 стаття НАТО чинна і буде реалізована в разі нападу. Це сигнал: Росії – не випробовувати межі дозволеного; Україні – що ризик ескалації з боку РФ сприймається серйозно; членам Альянсу – що попри внутрішні розбіжності, консенсус щодо базових принципів є.

Показово, що навіть Дональд Трамп, визнав, що внески на допомогу Україні можна вважати внеском у безпеку НАТО – це формула, яка дозволяє зберегти американську участь навіть без зміни риторики.

Хоча позиція адміністрації Трампа виглядала непередбачувано, результати саміту свідчать про певний інституційний консенсус у Вашингтоні щодо збереження підтримки України: зустріч Трампа із Зеленським хоча і була символічною, пройшла в нейтральному, не конфронтаційному тоні; США не заблокували рішення щодо 35 млрд доларів; ключові меседжі з боку Трампа («це чудовий час, щоб закінчити війну») не стали основою для зняття підтримки, а радше – відкрили простір для дипломатичної ініціативи України.

Підтвердження зобов’язань із боку країн E5 (Німеччина, Франція, Велика Британія, Італія, Польща), а також Північної Європи (Швеція, Фінляндія, Данія, Ісландія, Норвегія) створює надійну багатонаціональну основу підтримки, незалежно від позиції США.

Це – важливий зсув. Стає зрозуміло, що Європа готова брати на себе більшу відповідальність за підтримку України, включаючи спільне виробництво зброї, дронів, навчальні програми, санкційний тиск на РФ.

Такі країни, як Угорщина, Словаччина, Туреччина, продовжують блокувати шлях до членства України в НАТО. Це – слабке місце саміту. Але важливо, що: не накладено вето на рішення про фінансування, сам факт участі України підкреслює, що Альянс працює з Україною як з фактичним партнером у сфері безпеки. Іншими словами, блокування членства не рівнозначне блокуванню співпраці. І це важливо!

Обговорення нових механізмів виробництва озброєння всередині НАТО – ключ до самозабезпечення Альянсу, у тому числі й у питанні допомоги Україні. Наразі Генсек Рютте відкрито зазначив, що промисловість НАТО не закриває потреби України в артилерії та ППО. Це важливий напрям спільної роботи. Зеленський також використав саміт для зміцнення контактів із Японією, Південною Кореєю, Австралією, що важливо в контексті нової геополітики багатополярності.

Тож, саміт НАТО у Гаазі зафіксував: фінансово-матеріальну підтримку на рекордному рівні; підтвердження ключових принципів безпеки Альянсу; посилення ролі європейських країн як донорів і партнерів; поступове формування інституційної основи оборонної співпраці, попри гальмування щодо членства.

Цей саміт не вирішив усіх проблем, але засвідчив, що Україна не залишилася наодинці. І в цьому – головний підсумок. Україна залишається пріоритетом для ядра НАТО, але членство – питання майбутнього. Головний результат – перехід від гучних декларацій до інституційних механізмів фінансування (5% ВВП) та чітке визнання Росії екзистенційною загрозою. Це створює основу для стійкої підтримки, навіть у разі зміни політики окремих країн.