18 червня Верховна Рада нарешті ухвалила Закон про множинне громадянство. Його точно не можна назвати вчасним – на мій погляд, він мінімум на 10 років запізнілий. Але краще тепер, ніж ніколи. Бо плюсів від нього точно більше, ніж потенційних мінусів чи ризиків. 

Я не буду детально зупинятися на тому, що множинне громадянство дозволене чи в тій або іншій формі в ⅔ країн ЄС, тож тепер Україна зробила ще один крок на шляху до сучасного глобалізованого і вільного світу. 

Не казатиму й про те, що завдяки цій законодавчій ініціативі нас знову може стати 52 мільйони – як у славнозвісній телевізійній рекламі мого дитинства, яка нині звучить сумно і гірко. Адже по світу й справді є мільйони українців, які зберегли свою ідентичність, культуру, а їхня україномовність є недосяжним ідеалом для багатьох мільйонів громадян України. 

Але українського паспорта вони не мають – бо народжені в інших країнах, на інших континентах. Так склалася їхня доля, біографія їхніх батьків і пращурів – часто економічних емігрантів, але дуже часто й борців за волю України. 

Ці люди – мільйони людей! – давно думають про паспорт з тризубом. Я знаю багатьох, для кого "книжечка" з гербом України є однією з найбільших життєвих цілей, заповітних мрій. Ці люди багато зробили для України й українців, виховали своїх дітей і внуків українцями, активно допомагають Україні в роки війни – і тепер вони цілком заслужено отримали право на громадянство своєї історичної Батьківщини. Це потужний і прекрасний жест з боку України. 

На цій позитивній ноті не зупинятимусь окремо на тому, що чимало тих людей, які добре жили й живуть з України, керували Україною – спокійно мали подвійне чи й потрійне громадянство вже багато років тому. Фірташ і Коломойський мали по кілька паспортів – всупереч нормам українського законодавства. А простим українцям було до цього зась. 

Словом, я цілком виправдано в першому реченні цього тексту вжив слово "нарешті". Бо рішення Верховної Ради – можливо, десь і недосконале, але потім ще буде можливість підшліфувати деталі – правильне, позитивне, корисне для людей і України. 

І – що дуже важливо, але про це в нас говориться мало – це рішення є проривним для національних меншин, які живуть в Україні. 

Кількома абзацами вище ми говорили про українців, які народилися закордоном і все життя мріяли мати також і паспорт з тризубом. От справді уявіть собі пару літніх українців з Канади, які все життя робили щось для української справи, викохали дітей і внуків свідомими українцями, власним коштом підтримували українські інституції на еміграції, а після здобуття Україною незалежності – включилися в розбудову держави, програми обміну, навчання фахівців, давали стипендії і пожертви. Ми такими людьми захоплюємося, ставимо їх у приклад, дякуємо. Та хіба ж вони стали від цього гіршими громадянами Канади?

А ось тепер уявіть собі угорця, румуна, словака, болгарина, поляка, грека, які народилися й виросли в Україні, будували цю країну, платили в ній податки, залишилися тут жити і сьогодні захищають її на фронті – а чи їм не хотілося б мати також паспорт своєї "історичної" Батьківщини? Зрозуміло й природно, що так. 

І тепер у них нарешті з’являється це законне й легальне право. Саме право, бо, по факту, чимало з них уже давно такі паспорти мають. Але це не спонукало їх виїхати з України чи бути нелояльними до української Держави. Вони тут, з нами, це їхня Батьківщина, яку вони люблять, у життєдіяльність і захист якої вони роблять свій вагомий вклад. 

Наведу зовсім свіжий приклад. В Україні є чимало етнічних румунів, що задовго до вторгнення отримали паспорти Румунії. Як усі ми могли пересвідчитися минулого місяця, ці українські румуни в більшості своїй проголосували за проукраїнського і проєвропейського кандидата Нікушора Дана.

Або інший приклад: на Закарпатті дуже частою є ситуація, коли людина при виїзді за кордон дає українському прикордоннику паспорт з тризубом, а проїхавши Тису – угорському дає вже угорський паспорт. За оцінками аналітиків, таких людей у нас може бути понад 100 тисяч і це триває вже понад 10 років. 

Але ці 10 років ці люди жили в "сірій зоні" законності, весь час остерігаючись переслідування чи покарання з боку України, хоча нічого ворожого проти України не мали. 

Тепер вони мають шанс отримати європейське право легально користуватися перевагами подвійного громадянства – не тільки для патріотизму, але й для роботи закордоном, можливостей для навчання або відкриття бізнесу. 

Якщо від цих можливостей ці люди виграють – виграє й Україна. Складно бути лояльним до держави, яка за старим совєтсько-російським методом все забороняє й обмежує. Адже люди – це не власність держави. Навпаки: держава – це власність людей. 

Якщо умовному угорцеві, румунові чи болгарину легше й вільніше дихатиметься в Україні, якщо він відчуватиме, що ця країна дає йому свободу й можливості розвиватися тут, на його рідній землі, то й бажання захищати таку країну буде значно більше. Бо вона – своя. 

І віднині, маючи два паспорти, вони вже не "зрадники" чи "сепаратисти", не загроза і не ризик, а просто громадяни України, які мають також і інше громадянство. Це визнання реалій, які вже давно існують, але принциповий позитив полягає в тому, що зараз ці люди виведені з юридичної "тіні", тобто вони вже не є мішенню для суспільного осуду чи підозр у ворожості. 

З цим рішенням Україна стає для них ближчою. А значить – більш відкритою, цивілізованою, європейською в найкращому значенні цього важливого для всіх нас слова. 

Андрій Любка

Матеріал підготовлено за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного фонду "Відродження" в рамках спільної ініціативи "Вступаємо в ЄС разом". Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу чи Міжнародного фонду "Відродження".