Коли замість дискусії про сутність процесу ми захоплюємося суперечками про переваги чи недоліки віку, коли одні починають захищати досвід і кар’єрні сходи, а інші наполягають на професійності та відповідності часу – ми втрачаємо розуміння того, що насправді відбувається.

Я, звісно, міг би долучитися до розповідей про те, чого досяг у 24 роки – тим паче, що цей вік у мене припав якраз на здобуття незалежності України й крах Радянського Союзу. Але я не бачу в цьому сенсу. Не тому, що з погляду моєї журналістської кар’єри це був час стабільності – адже найбільших успіхів того періоду я досяг набагато раніше. А тому, що я чудово розумів: усім своїм тодішнім успіхам я завдячую зламові. Зламові державності, зламові епохи. Загибелі радянської журналістики – і тому, що люди, які працювали в ній десятиліттями, здебільшого виявилися нездатними відповідати новим викликам часу.

Я добре усвідомлював: якби не сталося цього зламу, я б не зробив жодної кар’єри у провінційній і консервативній радянській журналістиці. А якби моя кар’єра почалася на п’ять років пізніше, коли вже з’явилась оновлена журналістика, я б досягав того, чого досяг у 22 роки, протягом десятиліть – як це, зрештою, відбувалося з людьми, молодшими за мене на 5–10 років.

Саме тому, на відміну від більшості колег, я не ходив із задертим носом: я знав, що своїм успіхам завдячую часові, а не собі.

І тому ми повинні усвідомити: вікові «трампліни» чи стрімка поява на політичному Олімпі невідомих раніше людей, які так само раптово зникають, — це також ознака зламу. У нашому випадку – зламу самої конструкції державності й механізмів професійного управління країною, які двічі, після обох Майданів, зазнавали поразки.

Тому питання зовсім не у віці тих чи інших людей, які займаються державним управлінням. Питання в іншому: чи збережеться Українська держава на тлі руйнівних процесів під час і після війни, чи ж наша територія перетвориться на частину сусідньої держави – тієї, яка зберегла механізми управління у своїй авторитарній і тоталітарній ефективності, що дозволяє їй поглинати менш ефективні й хворі організми.

Щоб не стати частиною Росії, нам потрібно не просто перемогти у війні – а й одужати від популістичної хвороби. Якщо суспільство не усвідомить цієї небезпеки – шансів на одужання буде дедалі менше. І з кожним роком довгої війни, і з кожним роком короткого миру.