В останні роки життя Ігор Поклад казав, що йому достатньо почути спів солов’я на магнолії, аби сприйняти цей голос як музику. Але насправді ці слова можна розглядати як творче кредо композитора, який бачив музику як щось природне, живе. Саме тому більшість його українських пісень сприймаються як народні – настільки органічно вони вросли у національну аудіокультуру. Багато слухачів навіть не здогадуються, що «Дикі гуси» мають автора. А це – найвища нагорода для будь-якого композитора і поета: відчути українську душу настільки тонко й точно, як це вдалося Ігорю Покладу та Юрію Рибчинському.

Але я думаю не лише про пісні. Я думаю про неймовірне відчуття часу, з яким Ігор Поклад – можливо, інтуїтивно – боровся з епохою, в якій йому довелося жити. Ми навіть не помітили, як давно він перестав писати пісні, адже створені ним шлягери продовжували звучати на сцені десятиліттями. Натомість він зосередився на тому, що сьогодні назвали б мюзиклами, а тоді в радянські часи – оперетами. Але це були саме мюзикли – осучаснена музика, динамічний сюжет, здатність залучити до музичного театру навіть тих, хто давно забув про оперу чи балет. І саме через цей новий жанр глядач відкривав для себе нові (і традиційні) можливості музичного мистецтва.

Так, це був глобальний тренд: люди ночували на Бродвеї, аби купити квитки на популярні вистави, або за місяці шукали місця в театрах Лондона. А в нас – ніби цього не було? Було! Саме завдяки Ігорю Покладу й його невтомним зусиллям. І неважливо, як це називали – важливо, що його творчий порив зберіг нас як людей, що жили у світі сучасного мистецтва навіть тоді, коли в нас намагалися це мистецтво відібрати.

Якщо замислитися, історія української культури в часи імперських спроб перетворити її на «другосортну» має чимало прикладів такого творчого прориву, такого розуміння, що потрібно робити, аби зберегти зв’язок із глядачем – і допомогти йому зростати. Але приклад Ігоря Поклада – один із найяскравіших.