Нещодавно з’явилась обнадійлива новина: Рада Європи підписала з Україною угоду про створення трибуналу щодо російської агресії. 

Навіщо створювати трибунал?

Якщо коротко, тому що міжнародні суди неспроможні притягнути росію до міжнародної кримінальної відповідальності агресію. Судів, які правомочні це зробити, два – Міжнародний кримінальний суд, який послуговується Римським статутом, та Міжнародний суд ООН. Обидва розташовані у Гаазі. В обидва Україна зверталась. Щоправда не з заявою про агресію, а щодо похідних від агресії злочинів, які росія теж вчинила. Втім, обидва міжнародні суди показали свою неспроможність.

До Міжнародного кримінального суду (МКС) Україна зверталась у 2014 і 2015 роках. По сьогодні триває розслідування. А після початку повномасштабного вторгнення за заявою 39-ти країн Міжнародний кримінальний суд ініціював ще одне розслідування щодо воєнних злочинів росії в Україні й навіть видав міжнародний ордер на арешт Путіна, Львової-Бєлової, командувача дальньої авіації РФ Кобилаша, командувача Чорноморського флоту РФ Соколова, колишнього міністра оборони РФ Шойгу та начальника генштабу РФ Герасимова. Але до рішення суду ще дуже далеко – роки. Та й про відповідальність за агресію не йдеться у жодному з розслідувань МКС. 

У міжнародний суд ООН Україна також зверталась у 2017-му. Міжнародний суд ООН у цій справі хоч і оголосив рішення, визнавши порушення росією двох міжнародних конвенцій – про боротьбу з фінансуванням тероризму та про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, разом з тим позов України задовольнив частково, відкинувши більшість звинувачень проти Росії. 

Звісно, є питання і до української сторони – чому не були подані до міжнародних судів позови щодо злочину агресії, а лише щодо похідних від агресії злочинів. Хай би у цих багаторічних бюрократичних процедурах речі називались своїми іменами. Хоча шансів на винесення рішення це б не збільшило, адже жодного вироку за агресію з часів Нюрнбергського процесу міжнарожні суди не виносили. 

Тож аби притягнути росію до міжнародної кримінальної відповідальності потрібен більш ефективний механізм, ніж чинні міжнародні суди. Таким механізмом може стати міжнародний трибунал – тобто суд, який створюється спеціально під розслідування конкретного злочину. Такий суд не завантажений іншими справами і для нього можна передбачити більш дієві процедури розслідування і розгляду.

Але для його створення потрібна консолідація міжнародної спільноти. На базі ООН створити такий трибунал майже неможливо. Як би для нас це болісно не звучало, але під великим питанням підтримка навіть половини країн-членів ООН. А це прямим чином впливає на легітимність трибуналу і його рішень. Тому створення трибуналу на базі Ради Європи – це оптимальне "соломонове" рішення. 

Чому міжнародні суди не можуть притягнути росію до відповідальності за війну?

По-перше, є суто процедурні моменти. росія не підписувала Римський статут, що суттєво ускладнює роботу Міжнародного кримінального суду. Щодо суду ООН, там росія член Радбезу, а отже буде апріорі заблоковано виконання рішення та й до самого рішення дійти малоймовірно. 

По-друге, немає інструментів, як забезпечити виконання приписів Міжнародного кримінального суду навіть щодо країн, які підписали і ратифікували Римський статут. От приміром, 24 жовтня 2024 року II Палата попереднього провадження Міжнародного кримінального суду підтвердила, що Монголія порушила зобов’язання як держава-учасниця Римського статуту та не заарештувала Путіна за ордером МКС під час його перебування у вересні 2024 року на території країни. Монголія не виконала свої міжнародні зобов’язання навіть попри те, що імунітет глави держави не дозволяє ігнорувати ордер на арешт. Але способів примусити Монголію чи якусь іншу країну це зробити – немає. 

По-третє, є ситуативна коаліція "ядерних" країн, які хоч і прямо це не декларують, але зберігають за собою право на агресію. І тут вимальовується цікава закономірність. З 9 країн, які мають ядерну зброю, лише дві європейські Велика Британія і Франція – ратифікували Римський статут, тобто визнали щодо себе юрисдикцію Міжнародного кримінального суду. Натомість інші ядерні держави – США, росія, Китай, Ізраїль, Індія, Пакистан та Північна Корея – не учасники Римського статуту. Що це означає? Що ці країни не готові нести відповідальність за агресію, воєнні злочини, злочини проти людяності та геноцид і не дають МКС юрисдикцію розслідувати ці злочини на їхній території. 

У цьому списку є ще низка політичних гравців на світовій арені, як от Туреччина або Саудівська Аравія.   

Власне це і унеможливлює винесення вироків за агресію міжнародними судами, бо немає в світі колективної політичної волі. Як наслідок, створюються різного роду політичні перешкоди та навіть свідомо підривається дієвість міжнародного права та міжнародних інституцій на користь "права сили". Приміром, Трамп підписав указ про санкції проти Міжнародного кримінального суду, звинувативши його в "нелегітимних і безпідставних діях проти Америки та нашого близького союзника Ізраїлю". Цей захід накладає фінансові та візові обмеження на осіб та їхні родини, які допомагають у розслідуванні МКС щодо американських громадян або союзників. 

Що означає підписання Радою Європи угоди про трибунал? 

Що Україна спробує обійти неповороткі забюрократизовані та заполітизовані міжнародні суди. Але підписана угода – це поки що лише вияв наміру, а не гарантія. До створення Трибуналу і до початку його роботи ще доведеться докласти чимало зусиль. 

Спочатку до договору повинні приєднатись інші європейські держави. В ідеалі, щоб до цієї угоди доєдналось якомога більше країн з усього світу, а не лише європейські. Чим більше країн, тим вища легітимність трибуналу. І це завдання Української дипломатії. Далі потрібно прописати і затвердити всіма учасниками процедуру створення, фінансування, функціонування, правила добору суддів, прокурорів, слідчих тощо. 

Для України важливо, щоб трибунал розпочав роботу під час ведення бойових дій, а не після. Попри перешкоди, які будуть створювати країни, незацікавлені у судах за агресію. 

За трибунал та його вирок доведеться воювати

В Україна зараз є шанс стати драйвером величезного тектонічного зсуву у сфері міжнародного правосуддя. І нарешті добитись засудження агресора  міжнародним трибуналом. За цією нерухомою плитою десятки років стоїть цинічна і жорстока політика держав, які хочуть мати негласне право на агресію та безкарно вершити долі інших країн. 

Трибунал – це історія не лише про російсько-українську війну і покарання. Це історія про те чи зможе світ позбутись гегемонії "права сили". І без бою це право ніхто не віддасть.   

Тож, це ще одна війна, яку Україні треба виграти. 

Ганна Маляр