17 липня 2025 року Верховна Рада проголосувала за призначення нових (частково старих) міністрів до уряду Юлії Свириденко. Когось залишили на посаді, комусь в міністерство додали іншу структуру – так зникло печально відоме Міністерство національної єдності, когось призначили на вкотре створене / трансформоване міністерство – так з’явилося Міністерство економіки, довкілля та сільського господарства.

Але на чолі одного міністерства так і не з’явився повноцінний керівник. Це – Міністерство культури та стратегічних комунікацій. Після відставки попереднього міністра його обов’язки почала виконувати перша заступниця Галина Григоренко. І виконувала їх аж до 28 липня, коли її також змінила виконувачка обов’язків – але уже з іншого міністерства. Т. в. о. міністра культури та стратегічних комунікацій стала Тетяна Бережна, яка досі працювала заступницею міністра економіки. І має юридичну освіту.

Що ж відбувається із цією структурою, яка, як ми побачили на прикладі провалу влади у комунікації із суспільством щодо скандального законопроєкту №12414, дуже і дуже потрібна? Тут потрібно повернутися на початок епохи Володимира Зеленського і згадати першого його міністра на Івана Франка, 19.

Перші "культурні" міністри – свої, але не без скандалів

Цим міністром став Володимир Бородянський. У свої руки він отримав дещо незвичну структуру – Міністерство культури, молоді та спорту. Хоча, звісна річ, усі розуміли, що це об’єднання двох різних структур в одну все одно залишить на коні культурну складову, а молодь і спорт будуть не більш ніж придатками до основної теми.

Бородянський був класичним медіаменеджером, який починав свою кар’єру ще у 90-ті – на чолі "Московського комсомольця в Україні". На медіанапрямку він працював до 2019 року, коли став радником Зеленського з гуманітарних питань, а потім і "гуманітарним" міністром.

Діяв він на посаді відповідно. З одного боку, як медійна людина – просував, наприклад, тему серіалів українською мовою. З іншого, як людина медіасвіту (тобто така, якій, за великим рахунком, державні кордони це скоріше обмеження, ніж безпека) – вляпувався у невеличкі скандальчики, пов’язані то з темою Росії, то з оцінкою персони Степана Бандери.

Чи не головною спадщиною Бородянського на посаді став державний російськомовний телеканал "Дом", у якому втілилися обидві його характерні риси. А замінив його не просто такий же медійник, а одна із найвідоміших особистостей на цьому ринку – Олександр Ткаченко.

До того ж, під нього міністерство трансформували – молодь і спорт викинули, додавши інформаційну політику. Власне кажучи, при Ткаченку МКІП і зайнялося культурою як частиною інформаційної політики. Не завжди це було вдало і доречно – скажімо, телемарафон національної єдності як ідея відверто провалився. "Тризуб Ткаченка" насмішив і розізлив українців. Разом з тим, були й позитивні моменти – як той же інший тризуб, встановлений на щиті пам’ятника "Батьківщина-Мати". Багато хто згадає битву за український борщ як нематеріальну спадщину ЮНЕСКО.

Словом, Ткаченко, будучи неоднозначним персонажем – як це, в принципі, було з ним практично усю медіакар’єру, – все ж займався тим, навіщо його поставили на це міністерство. А от після звільнення пана Олександра почалася зовсім інша історія.

Непомітний дипломат та юристка-економістка

По-перше, понад рік, з кінця липня 2023-го до початку вересня 2024-го, МКІП не мало свого повноцінного керівника. Виконувачем обов’язків був Ростислав Карандєєв, який працював наступником міністра культури ще в урядах Гройсмана і Гончарука (а у Мінсім’ї-молоді-спорту взагалі в часи другого уряду Юлії Тимошенко).

У вересні 2024-го міністром культури та уже стратегічних комунікацій став Микола Точицький – професійний дипломат, який з 2010-го працював у відповідних структурах, а з 2021-го став заступником міністра закордонних справ. 2024-го він перескочив, якщо говорити прямо, на сходинку вище – Офіс президента, обмінявшись кріслами із Андрієм Сибігою. Та невдовзі очолив геть чужу йому структуру. Деякі ЗМІ називали Точицького на чолі МКІП "найдивнішим призначенням". І, за великим рахунком, вони виявилися праві.

Призначення Точицького – при усіх спробах натягнути сову на глобус, згадуючи дипломатичну участь пана Миколи у різних культурних проектах – означало лише одне. Банкова перестала цікавитися культурою і стратегічною комунікацією. Власне, як такою стратегічною комунікацією не перестало – але робила це в інших форматах. Міністерство їй для цього було не потрібне. Але і анігілювати його чи приєднати до якоїсь іншої структури, створивши справжнього мегамонстра (скажімо, Міністерство у справах культури, сім’ї, молоді, спорту та стратегічних комунікацій) – це було занадто навіть для нинішніх "реформаторів".

Тому неповний рік Миколи Точицького на чолі МКСК не запам’ятався, в принципі, нічим. Кандидатуру нового міністра під прем’єрку Свириденко – не знайшли. Врешті-решт, виконувачкою обов’язків призначили людину з іншої чужої структури, ще віддаленішої від культури та стратегічних комунікацій, ніж МЗС.

Що усе це означає? Лише одне. Це міністерство просто нікому не потрібне. Хіба що, як кажуть злі язики, для того, аби виписувати папірці для виїзду артистів за кордон. Інших переваг у структури, яка ще колись займала серйозні позиції в урядовій конфігурації, – уже немає.