У Києві на Хрещатику відкрилася виставка «Наш спадок», що її підготував Український інститут національної пам’яті. «Ми створювали цей проєкт, щоб нагадати: джерела української ідентичності в середньовічній Русі, українці є спадкоємцями слави Володимирового Тризуба», – так стверджує автор ідеї, заступник голови Інституту Володимир Тиліщак. 

Та на жаль, у текстах на банерах експозиції цю спадкоємність вельми складно виявити. Поясню на конкретних прикладах.

1. Якщо Русь – це наш спадок, тобто спадок українців, то чому автори пояснювальних текстів не послуговуються чіткими визначеннями у цій темі від українських істориків?

Так, Україна сьогодні не має можливості повернути своє первісне ім’я – Русь, що його триста років тому викрала Московія. Але саме для розуміння вищезгаданої спадкоємності академік Грушевський запропонував термін «Україна-Русь».

Доктор історії Ярослав Дашкевич наголошував, що «з точки зору відновлення та зміцнення тисячолітніх традицій української державності співставлення назв Україна-Русь є обґрунтованим, потрібним і необхідним». 

Україну-Русь за часів Володимира Великого Михайло Грушевський називав «найбільшою українською державою, яку знає наша історія». Докторка історії Наталія Полонська-Василенко означувала коротше: «Україна-Русь – перша українська держава». Зрештою, директор Українського інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров у численних інтерв’ю на тему Русі чітко і зрозуміло називає її «середньовічною українською державою». Чи чули про це автори текстів до експозиції «Наш спадок»? Мабуть, ні, якщо у своїх поясненнях щодо спадкоємності вирішили послуговуватися винятково імперськими термінами «середньовічна Русь», «давня Руська держава», «давня Русь», «давньоруські князівства» (варіанти на тему «давньоруський» особисто запроваджував диктатор Путін) або ж ось таке речення з банерного тексту: «розвиток економіки Русі призвів до карбування грошей у цій ранньосередньовічній державі». Даруйте, «у цій ранньосередньовічній» – це у якій? З якого боку можна зуміти зрозуміти, що вона, «ця ранньосередньовічна Русь» – українська держава?

Шановні автори текстів, термінологія як наука формулює однозначність, бо багатоваріантність визначень призводить не лише до непорозумінь, але й до маніпуляцій. 

Доктор історії Сергій Висоцький слушно пояснював у своїй монографії «Київська писемна школа 10-12 ст.»: «Необізнані люди, читаючи сучасні історичні праці, іноді помилково розуміють слово «давньоруський» як «давньоросійський», що є неприпустимим для часів Русі.

Київську протоукраїнську державу ми називаємо «Україною-Руссю» – терміном, що не має жодного відношення до Московської Русі та Росії – пізніших державних утворень, які виникли за інших історичних умов… Деякі наші історики та діячі культури відверто не бажають називати Україну та українців спадкоємцями Русі, хоч це доведено Грушевським».  

2. Не менш безликим щодо розуміння української спадкоємності є і банерний текст про Київ:

• «У 9 столітті місто стає центром Русі»
• «Після хрещення Русі Київ стає духовним центром»
• «Київ протягом століть лишався центром паломництва»
• «Київ… – це душа, джерело натхнення, виразник прагнень українського народу». 

І як зрозуміти з таких рафінованих дефініцій, що насправді Київ – це стародавня українська (а не «общерусская») столиця, престольний град України-Руси, найбільшої держави європейського середньовіччя, яку створив український етнос?

Золотоверхий град був не просто «духовним центром» чи «центром паломництва» – його з давніх-давен величали Другим Єрусалимом. У часи Хмельницького ідея «Київ-другий Єрусалим» стала українською державною ідеєю. А за правління гетьмана Мазепи, як пише докторка історії Полонська-Василенко, «ідея «Київ-другий Єрусалим» досягла найбільшого блиску, даючи зміст і наснагу державницько-національній свідомості, яка трималася у 18 ст. і перейшла до 19 ст.». 

Латиномовний поет Себастіан Кленович у 17 столітті порівнював Київ зі стародавнім Римом: «Знайте всі люди, що Київ в Русі важить стільки, скільки для всіх християн Рим стародавній колись».

Доктор історії Ігор Гирич у статті «Боротьба за Київ, як ключове питання української ідеї» називав «святий Київ-град – втілення ідеї «граду Божого» на землі – явищем того ж порядку для слов’янського світу, що й Рим для світу католицького. Діяльність печерських ченців-книжників поклала початок тому відродженню духу, політичним наслідком якого стала Хмельниччина… Морально-етичний закон церкви, що втілювався у трансцедентальній ідеї Києва, об’єднував усе українське населення у часи найтяжчих історичних випробувань для нашої нації». 

Одним словом, в авторитетних наукових джерелах інформації про велич Києва – понад тисячолітньої столиці Української держави – не бракує. Але чому ж вона не представлена на банерах експозиції «Наш спадок»? 

3. Писемність. На банері про писемність написано чимало різного: і про тексти еллінською мовою, і про готські руни і якісь загадкові «черти і рЕзи» (загадкові, бо чорноризець Храбр згадував про «черти і рІзи»), про кирилицю, глаголицю, церковнослов'янську мову… Але без жодного пояснення про їхню причетність до «джерел української ідентичності». У представленому на банері ряснописанні найбільше вражає фінальний абзац: «На Русі фактично послуговувалися двома мовами. Церковнослов'янська мова домінувала у книжній сфері, вона різнилася від розмовної. Проте й у церковнослов'янських текстах, що творилися на українських теренах, дослідники знаходять українізми».

Тепер коротко для довідки. Росія називає всі без винятку писемні пам'ятки часів Русі «своим культурним наследием», і переконує світ, що ці пам'ятки написані «древнерусским язиком», прямим нащадком якого є сучасна російська мова. Щодо української та білоруської мов, то кремлівські ідеологи стверджують, що вони виникли унаслідок згубного впливу польської мови на «давньоруську».

І от таку потужну пропаганду автори проєкту «Наш спадок» вирішили спростувати скромною згадкою про «українізми» у тисячолітніх текстах? З не меншим «успіхом» можна спробувати збивати з рогаток російські ракети. 

Писемні пам'ятки періоду княжої Русі це дійсно наш – український – спадок. Але для розуміння цієї надважливої для нашої ідентичності інформації на банері мало бути написано інше: 

• а. Розмовною мовою княжої Русі була мова українська. (Упродовж останніх півтори сотні років це докладно обґрунтовано у численних працях видатних науковців).
• б. Літературною мовою тисячолітньої України-Руси була церковнослов’янська. Але не та, яка нині звучить у церквах Московського патріархату. Це була церковнослов’янська мова української редакції (ізводу), і нею молився православний люд України-Руси – від Сяну до Дону з 11 по 17 століття. 

Українська редакція постала в результаті адаптації чи так би мовити «одомашнення» мови рукописів, що надходили в Україну-Русь з інших центрів слов'янської писемності. Вчені мужі, переписуючи у київських скрипторіях тексти, вносили до них свої місцеві, більш зрозумілі для вірян слова та мовні форми. У результаті такого редагування тисячолітні манускрипти наповнила українська лексика, яка і дала відповідну назву редакції. (Так само у різний час поставали й інші редакції церковнослов’янської мови – болгарська, македонська, сербська, хорватська… і найпізніше – московська).

Кількість українських слів і мовних форм у манускриптах княжої України-Руси, вражає. Назвемо лише дещицю: 

• Слова: печерка, радощі, подружжя, ніколи, сором, туга, зоря, свита, година, наймит, невіглас, жито, рілля…
• Форма дієслів із закінченням на –ти: величати, орати, красти, знемагати, рубати, сказати, володіти, їсти, писати…
• Форма Кличного відмінка: рабе, друже, наставниче, маловіре…
• М’який «Ц» в кінці слів: дівиця, близнець, отець, місяць, грамотиця, вдовиця, житниця…

До речі, на початку широкомасштабного вторгнення пароль «паляниця» блискуче спростував путінську брехню про «единый народ», коли з’ясувалося, що росіянам геть не під силу звичайне (бо споконвічне) правило української орфоепії – м’який «Ц» в кінці слів. Бо у їхній мові «Ц» завжди твердий – пьяница, убийца, извращенец, мертвец, конец…

В українській мові «Ц» в кінці слів м’який від давніх-давен і до сьогодні: творець, молодець, криниця, суниця, киця, молодиця, паляниця…

Нещодавно у Варшавському університеті вийшла монографія «Спочатку було слово. Від мовного узусу – до літературної норми. (Нарис генези української літературної мови)». Її автори – професор Житомирського університету, членкор НАНУ Віктор Мойсієнко та директорка Інституту міжкультурних досліджень Центрально-Східної Європи, професорка Варшавського університету Йоанна Ґетка дослідили мову кількох десятків писемних пам’яток періоду княжої Русі (11-14 ст.). Висновки науковців дуже актуальні для нагадування про «джерела української ідентичності», що про неї говорив автор ідеї експозиції «Наш спадок» Володимир Тиліщак: 

• Вже від 11 ст. можна говорити про розвиток русько-української (давньоукраїнської) писемності/літературно-писемної мови.
• Від 11 ст. формувалася українська редакція (ізвод) церковнослов’янської мови.
• Скажімо прямо, що українська державність зі столицею в Києві, з її досвідом злетів і падінь – це історична спадщина України.
• Все, створене (у формі писемній та усній) у 11-14 ст. у Києві, Галичі, Володимирі, Чернігові, слід уважати надбанням української писемно-мовної традиції.
• У найдавнішій руській писемності ми знаходимо мовні риси, які й сьогодні є основою української норми. 
• Незаперечний факт, що як найдавніші зразки писемності 11 ст., так і пізніші (українська літературна мова на цілком народній основі від кінця 18 ст.) творив один народ – русини-українці. 

Монографія «Спочатку було слово» у вільному доступі. Аргументи і висновки її авторів – це потужна зброя перемоги у війні за ідентичність. Чому ж працівники Українського інституту національної пам’яті її не використовують?

4. І насамкінець про артефакт 11 ст. «Меч залізний» з банера «Військові традиції». Насправді це славнозвісний меч з тисячолітнім написом українською мовою «Коваль Людота». Напис було виявлено у результаті дослідження археолога Анатолія Кірпічнікова, проведеного 1966 року. Але напередодні широкомасштабного вторгнення директор Національного музею історії Федір Андрощук на підставі власної статті заперечив факт напису і знаменитий артефакт перейменували на «Залізний меч». 

Колізія полягає в тому, що за висновками Анатолія Кірпічнікова стоїть фундаментальне багаторівневе дослідження (спектральний кількісний аналіз, палеографічний аналіз...), а от за висновками Федора Андрощука досліджень немає. У його статті йдеться про те, що автор двічі оглядав меч і порівнював його з іншими подібними артефактами. Але відколи «тримання у руках» і оглядини «на око» стали підставою для ґрунтовних наукових висновків і тим більше для спростування фундаментального дослідження? 

Федір Андрощук минулого року втік з України, але в Національному музеї історії України продовжують незламно вірити, що меч коваля Людоти – це насправді залізний меч. Чому? Мабуть лише тому, що так сказав Андрощук. Дивно, що цю «віру» поділяють і автори проєкту Українського інституту національної пам’яті «Наш спадок». За таким принципом недовго увірувати і в триєдиний народ. І дарма, що наука це спростовує, але ж так сказав Путін. 

До слова, у монографії Віктора Мойсієнка та Йоанни Ґетки серед інших прикладів згадано і напис «Коваль Людота». Це вже третя монографія зі згадкою про тисячолітній автограф на мечі українською мовою (автори двох попередніх доктор історії Михайло Брайчевський і доктор історії Сергій Висоцький).

До речі, спільна праця Віктора Мойсієнка та Йоанни Ґетки містить присвяту «Українським воїнам, яким культурно-історичну справедливість доводиться захищати не силою наукових аргументів, а зброєю».

Сьогодні вже весь світ побачив, як вміють стояти за державу українські воїни на фронті. У тилу оборону культурно-історичної справедливості тримають поки що одинокі лицарі, серед яких – новопризначений директор Інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров. Цікаво, чи і на цій посаді йому доведеться бути одним у полі воїном?

Ірина Костенко, для «Главкома»