Ніно Катамадзе – грузинська співачка, яку знає світ і яка понад двадцять років приїздить із концертами в Україну. Її голос звучить на престижних міжнародних сценах, але самій Катамадзе найближчі до серця Україна та Грузія.

Ми зустрілися з Ніно напередодні Дня Незалежності України, вона приїхала дати кілька концертів у ці святкові дні. На батьківщині артистки вже майже 300 днів поспіль тривають протести. Грузини виходять на головний проспект Тбілісі, імені Шота Руставелі, виступаючи проти "антиєвропейських законів", згортання демократії, цензури медіа й політичних переслідувань. 

Після парламентських виборів 2024 року "Грузинська мрія" фактично згорнула європейський шлях країни, переслідує опозицію та незалежні медіа. І навряд чи ситуація в Грузії може змінитися найближчим часом.

Ніно Катамадзе – не політик і не активістка в класичному розумінні, але її мистецтво давно стало частиною грузинського спротиву. Вона і сама виходить на протести, попри те що влада штрафує її за це і намагається змусити замовкнути.

Ніно називає любов своєю головною зброєю, свободою і відповіддю на будь-які виклики. 

У цьому інтерв'ю вона розповідає про особливий зв'язок Грузії та України, про те, чому свобода – це не тільки право боротися, а й право бути щасливими, і чому її заповідь для майбутніх поколінь звучить так: "Любіть сильніше".

Ніно Катамадзе – не політик і не активістка у класичному розумінні, але її мистецтво давно стало частиною грузинського спротиву

– Востаннє я була у Тбілісі рік тому, на демократичному форумі, за місяць до виборів. Атмосфера була напруженою, у повітрі відчувався надлом. Люди говорили: якщо переможе "Грузинська мрія", вони виїдуть із країни. Тоді ще не почалися протести. Як би ви описали стан міста сьогодні, коли пройшов майже рік з часу парламентських виборів ?

– Я можу сказати однією фразою: цього року понад 5500 дітей не пішли до школи. Бо їхні сім'ї виїхали. І це тільки офіційна цифра. А всього за останні роки країну залишили понад пів мільйона людей. Для маленької Грузії це колосальна втрата. Це катастрофа.

А якщо говорити про настрій… Уже майже 300 днів головний проспект Руставелі перекритий протестувальниками. Щодня люди виходять туди. Наш великий бас Паата Бурчуладзе рахує ці дні й пише про це в соцмережах. Він нагадує: ось уже 267, 280, 290 днів як люди стоять на Руставелі.

Це спротив проти антиєвропейських законів, проти загрози виключення з процесу євроінтеграції. Адже вже майже всі європейські й американські програми згорнули. Закрили незалежні телеканали, опозиційні голоси заглушили.

І найстрашніше: зникло правосуддя. Сьогодні в нас понад 50 політичних в'язнів. Серед них багато молоді. Їх немає за що саджати. Їхня "провина" лише в тому, що вони люблять свою країну і хочуть жити у європейських цінностях.

[BANNER5]

– Але ж чи є надія у людей на те, що щось зміниться? Чи відчуття безвиході сильніше?

– Надія живе в конкретних історіях. Ви знаєте, які неймовірні речі роблять матері політичних в'язнів? Вони йдуть по домівках, по ринках, стоять біля метро, роздають газети, які їхні сини пишуть у тюрмах. Вони стукають у кожні двері. Це маленькі історії спротиву, але в них – величезна сила.

Справжнім рушієм цього процесу стали актори. Вони чітко знають, чого прагнуть. Уже багато днів вони зупинили свою роботу й вийшли на вулиці, щоби заявити про себе. Це не лише політичний жест, а й свідчення того, що в світі досі звучить їхній сильний і живий голос. Їхній голос звучить на міжнародних кінофестивалях і в класичній музиці, він є частиною глобального культурного процесу.

– Це схоже на дисидентство, ви згодні?

– Ні. Це не дисидентство. Це наше право. Право захищати свій голос і свої цінності.

– Чому, на вашу думку,"Грузинській мрії" вдалося так міцно втриматися при владі?

– Тому що людей залишили без майбутнього. Народ знекровили. За 13 років інтелігенція виїхала. Робітники виїхали. Ті, хто залишився, були позбавлені освіти, можливостей, роботи. Їх залишили в бідності. Їхніми голосами торгують.

Подивіться на дітей. Кожна четверта дитина не отримує нормального харчування у школі. Вони сидять на уроках голодними. У нас страшна статистика. Якщо поглянути на всю картину – це катастрофа.

Ніно: "Попри все, знаю одне: я залишаюсь там, де моє серце, де звучить моя любов. І цей голос не можна заглушити"

– Чи немає у протестувальників образи на Європу, Захід через недостатню реакцію? 

– Ні. Як можна ображатися? Європа бачить, що відбувається. Але вони не можуть вирішити за нас наші проблеми. У них свої кризи. Ми маємо самі. Європа лише дає шанс. Питання в тому, чи зможемо ми ним скористатися.

– Ви завжди були голосом свободи у своїй країні. Що для вас означає свобода сьогодні, коли її стало значно менше на вашій батьківщині?

– Знаєте, коли виходиш на сцену з музикою, із поезією, з піснею – тоді можна сказати про свої цінності по-справжньому. Там ти вільний: у слові, у русі, у виборі інтонації. І твоє серце хоче одного – щоб світ став кращим, ніж він є тепер.

Але буває момент, коли сцена змінюється. І сценою стає не театр і не концертний зал, а проспект Руставелі. І тоді вже ти не співаєш, але твій голос усе одно звучить. І тоді розумієш: потрібно триматися інакше. Це важче, це страшніше, але водночас і значно важливіше. Бо життя триває, воно не знає пауз і зупинок. І хоч би якою стала ця сцена – на вулиці чи у в'язниці, – вона все одно вимагає голосу.

Сьогодні найбільш вільні серед нас – це наші політв'язні. Бо вони не продаються. Жодна угода, жодна підступна пропозиція – "визнай провину, і отримаєш…" – не здатна зламати їх. Їхній голос неможливо купити. Їхній голос сильніший за будь-які стіни, сильніший за будь-який страх. І цей голос – це найважливіше, що ми маємо.

[BANNER1]

– Вам із 2019 року скасовують концерти в Грузії через різні причини. Це боляче?

– Дуже. Навіть у моєму рідному Батумі, де я завжди робила благодійний концерт на день народження, вже два роки нам не дають майданчика. Раніше це була можливість допомогти тим, хто сам не може попросити про допомогу. Сьогодні люди бояться. Звісно, це боляче. Це моє місто. Але я ніколи не почувалася чужою. Це моя країна.

Зрештою кожен із нас мусить подивитися вглиб себе й запитати: що я люблю, чого я насправді хочу? Я завжди повторювала собі: я обираю те, що люблю. Бо мікрохвильовку можна купити в будь-якій країні. Але любов – ні.

Можливо, мені доведеться колись виїхати, поїхати з сином, якщо він обере навчання десь далеко. І все ж я ніколи не скажу, що покинула свою країну. Бо навіть коли виступала в Росії, я ні на мить не жила ніде, крім своєї землі. 

Моя країна – це моя музика, мої друзі, мої артисти. Так, якби ми переїхали, можливо, мали б удвічі більше машин, більше комфорту, більше зручностей. Але ми залишилися там, де навчились любити. Бо тільки там любов має справжній голос. І куди б я не їхала, грузинське слово "любов" звучить інакше, ніж будь-якою іншою мовою.

Зараз у нас з'явилася можливість, шанс і навіть спокуса виїхати. Бо мій син закінчує школу, і, може, його шлях поведе кудись у світ. 

Попри все, знаю одне: я залишаюсь там, де моє серце, де звучить моя любов. І цей голос не можна заглушити.

Ніно Катамадзе під час протестів у Грузії

– Що ви відчуваєте, коли співаєте в Україні?

– В Україні я люблю найбільше. Кожна секунда тут наповнена величезним змістом. Люди довкола – попри війну, попри неймовірні випробування – випромінюють любов і силу.

Музика змінюється. Навіть пісні про квіти і про кохання тут звучать інакше. Учора вони звучали в Тбілісі, а сьогодні в Києві – і це вже дві різні пісні. Бо все живе завжди змінюється.

– Війна змінює людей. Що змінилося за ці три роки в українцях?

– Любов не змінилася. Вдячність не змінилася. Українці кажуть: "Дякуємо, що ви тут". Але я роблю лише те, що має робити кожна людина. Бути поруч. Це природно.

Так, втома інколи зараз також відчувається. Але це нормально. Навіть якщо вона є – я люблю усе, що тут: і втомлене, і сповнене сил, і молоде. Річ у тім, що я не з тих людей, які можуть сухо конвертувати емоції у слова чи формули. Я з тих, хто приїжджає сюди серцем. Бо моя душа вимагає, щоб я була тут. І я тут.

Це не лише зв'язок мій. Це особливий зв'язок між Грузією та Україною. Я гастролюю тут уже майже двадцять років. За цей час у мене назбиралося стільки неймовірних історій, які назавжди залишилися в пам'яті.

Ось одна з них. У Запоріжжі я ніколи не забуду гарбузові пончики. Уявіть: бабусі принесли мені на концерт коробку цукерок і домашні пончики з гарбуза. Це було так щиро й тепло, що я навіть не знала, як на це реагувати.

А ще я пам'ятаю свої шість прекрасних місяців у Києві, коли була вагітна. Літати мені тоді не можна було, і я об'їздила всю Україну, виступаючи. Саме тут я записала концерт з оркестром, альбом із солістами з України. Це були дивовижні часи.

У мене залишилося багато таких історій – світлих, теплих, справжніх. І всі вони вплетені у цей особливий зв'язок, який я відчуваю з Україною.

[BANNER2]

– Ми зустрічаємося напередодні Дня Незалежності України. Я знаю, що це важливе свято і для грузинів.

– Так. Від початку війни я щороку приїжджаю 24 серпня. Для грузинів незалежність – теж святе. Але після початку протестів все змінилося.

Ми сьогодні бачимо дві абсолютно різні картини. З одного боку – люди, які протестують заради майбутнього, справжні, чесні громадяни. З іншого боку – партія, яка узурпувала владу: вкрала голоси, підпорядкувала собі інститути, знищує сенси й цінності. 

Вони декларують потворне як норму, несправедливе – як справедливість. І це відбувається навіть у День незалежності, коли саму суть цього свята перекручують і знецінюють.

Саме тому ми завжди кажемо, що вчимося у вас – бо знаємо, наскільки важливим є День Незалежності. Він єднає нас. І так само важливою для нас є незалежність нашої країни. Але сьогодні вона під реальною загрозою. І ми маємо говорити про це вголос, щоб її не відібрали.

Ніно Катамадзе під час протестів у Грузії

– В Україні останнім часом також говорять про ризик реваншу проросійських сил. Ви вірите в це?

– Я не знаю… Якщо уряд, який буде обраний абсолютно прозорим шляхом, діятиме справедливо, якщо він допустить до роботи професіоналів, запросить іноземних суддів і почне будувати країну разом із європейцями й американцями – саме таку країну, яка є, – тоді тут не буде реваншу. Треба будувати, треба продовжувати, треба створити нову країну для тих дітей, які ще народяться.

Я не думаю, що моя Україна пропустить той урок, який проходить зараз. Я навіть не хочу говорити про інше.

Я вірю, що такого опору в XXI столітті – такого цілісного, такого сильного спротиву такому величезному ворогові – не було ніде. І це абсолютно справедливо і природно, це самозахист. Це не війна, це самозахист. І якщо комусь вдасться… я навіть не хочу говорити далі, я не буду приймати цього факту.

– Українців і грузин називають найближчими народами пострадянського простору. Що нас об'єднує?

– Добре серце. Перша реакція – обійняти. Я багато їздила світом. Ніхто не підходить і не питає: "Можна вас обійняти?". Просто обіймають. Це природно. І я така сама. Це споріднене зі свободною душею.

– Якби ви могли присвятити нашим народам одну пісню, що б це було?

– Колискову. Будь-яку. Бо колискова не потребує перекладу. Це найчистіший і найсвітліший спів.

"Українці кажуть: "Дякуємо, що ви тут". Але я роблю лише те, що має робити кожна людина. Бути поруч. Це природно"

– А що б ви залишили майбутнім поколінням українців і грузинів?

– Заклик "Любіть сильніше".

– Це про людей? Чи про країну теж?

– Про все. Коли ти любиш, ти готовий захищати. Готовий переглядати свої кроки, щоб не завдати болю. Любов – це енергія, яка дає силу жити і боротися. Це стан закоханості, натхнення, "метеликів усередині". І це не лише між двома людьми. Це відчуття, яке піднімає вище, дає силу творити і боротися.

[BANNER3]

– Коли ви востаннє закохувалися?

– Я закохуюся щосекунди.

– Навіть зараз?

– Звичайно. Мій чоловік – прекрасна людина. Ми кожні 15 хвилин знову закохуємося одне в одного. А як інакше?

– Ви ще говорили про дуже важливу річ – що ваше покоління не мало справжнього досвіду щастя.

– Так. У нас ніколи не було двадцяти років щастя. Ми не навчилися бути щасливими. У нас пісні про війну, про біль, про застілля. А де пісні про легкість, про щастя, про любов? Їх немає. Це теж рана. І це важливо розуміти.

– Отже, свобода – це ще й право на щастя?

– Авжеж. Свобода – це не тільки боротися. Це й уміти радіти, любити, співати про красу. 

Цьому ми теж маємо навчитися.

Севгіль Мусаєва, УП