Після початку повномасштабної агресії росії Україна зустрілася не лише з військовим наступом, а й з прихованим фронтом, який зачіпає найуразливіше — наших дітей. В умовах окупації російська федерація системно та масштабно примусово переміщує та депортує їх. Ці діти опиняються в росії або на тимчасово окупованих територіях, де над ними здійснюються незаконні дії: переведення у російське громадянство, примусові влаштування під опіку та "усиновлення" у російських родинах, викорінення української ідентичності через мовну та культурну асиміляцію, політика русифікації та примус до участі у мілітарних молодіжних організаціях. Мета очевидна — стерти зв’язок з Україною й пропагувати ненависть щодо неї.

Це системний воєнний злочин, який загрожує цілому поколінню українських громадян. І це не політична оцінка — вона має міжнародне правове визнання. У березні 2023 року Міжнародний кримінальний суд у Гаазі видав ордери на арешт президента рф володимира путіна та російської уповноваженої з прав дитини марії львової-бєлової. Уперше із часів Другої світової війни глава держави отримав офіційне міжнародне звинувачення за воєнний злочин, пов’язаний із незаконною депортацією та переміщенням дітей.

Слідчі МКС дійшли висновку, що існують обґрунтовані підстави вважати: вивезення українських дітей було частиною спланованої політики, у якій вищі посадові особи росії відігравали пряму особисту роль. Це означає, що переслідування може тривати навіть після завершення війни — і стосується не лише путіна чи бєлової, а й усієї вертикалі, яка брала участь у викраденні, насильницькому переміщенні й асиміляції дітей.

До видачі ордеру на арешт російська сторона відкрито заявляла про "усиновлення" українських дітей, публікувала пропагандистські відео з дітьми, які "знайшли нову родину у росії", демонструвала зміни громадянства, імен та місць проживання. Це пряме порушення статті 49 Женевської конвенції, яка забороняє насильницьке переміщення цивільного населення з окупованих територій, а також статті 78 Додаткового протоколу І до Конвенцій 1949 року.

У відповідь на ці системні порушення Україна запустила ініціативу Вring Kids Back UA, яка обʼєднує зусилля державних і недержавних стейкхолдерів для пошуку, ідентифікації, повернення, документування та реінтеграції. Координаційний центр з розвитку сімейного виховання та догляду дітей також є частиною цієї ініціативи. 

Ми діємо у найкращих інтересах дитини. І найкращі інтереси дитини — це мати право на збереження власної ідентичності й рости поряд із рідними, у рідній країні, культурному та мовному середовищі.

Механізм державної відповіді: постанова, що фіксує незворотність

Упродовж трьох років держава шукає та повертає дітей, яких депортувала чи примусово перемістила росія. Ця робота вимагає складної взаємодії між державними органами, громадськими організаціями, міжнародними партнерами та родинами дітей. Україна поступово формує підходи, вивчає досвід інших країн, адаптує моделі підтримки та фіксує кожен крок, щоби з неформальних рішень вибудувати систему.

У травні 2024 року Уряд ухвалив Постанову №551 "Про порядок виявлення та повернення дітей, депортованих або примусово переміщених внаслідок збройної агресії рф". Постанова закріпила поняття "індивідуального плану повернення" — документа, який розробляється для кожної дитини з урахуванням її віку, місця перебування, обставин вивезення, стану здоров’я, правового статусу, можливих родинних зв’язків. Від моменту отримання сигналу про дитину й до її безпечного повернення в Україну залучається координована система міжвідомчої взаємодії.

Кожен учасник цієї системи має чітку роль — від моменту, коли з’являється інформація про дитину, до її безпечного повернення додому. Пріоритет — реінтеграція у родину: насамперед до батьків або опікунів із числа родичів. Якщо це неможливо — дитина тимчасово влаштовується у патронатну чи прийомну родину. Уся взаємодія спрямована на те, щоби дитина якнайшвидше опинилась у стабільному й безпечному середовищі. Наприклад, дівчинка 14 років, яку вдалося повернути з окупованої частини Херсонської області, упродовж року жила самостійно після смерті матері. Вона не довіряла дорослим, уникала спілкування й категорично не хотіла бути влаштованою в родину. Дівчина навмисно зривала спроби знайомства — аби ніхто не захотів її прийняти. Лише із четвертої спроби вона знайшла контакт із дитячим будинком сімейного типу, і вже наступного дня сама попросила перевезти її туди. Сьогодні вона частина великої дружньої родини. І це приклад того, що іноді шлях до сім’ї складний, але саме сімейне оточення — це ключ до відновлення довіри.

Повернення — це не фінал. Це лише початок

Факт фізичного повернення дитини в Україну — лише перший етап. Найважливіше починається потім: дитина потребує адаптації, безпеки, довіри, нових зв’язків. Особливо якщо йдеться про дітей, які перебували в ізоляції, під впливом російської політики індоктринації, залучалися до мілітарних організацій або мали досвід насильства. Один із хлопців, повернутий у червні 2024 року, був вивезений до воронезької області ще у 2022-му. Там тітка, яка його супроводжувала, без його згоди оформила російське громадянство та влаштувала у російську школу. Увесь цей час хлопець мріяв повернутися до України, де служив його старший брат, який після важкого поранення на фронті вирішив повністю присвятити себе піклуванню про молодшого. Завдяки зусиллям держави хлопця, якого вивезли до росії, вдалося повернути. Сьогодні брати живуть разом у Києві, готуються до оформлення опіки й будують спільне життя: один відкрив невеликий магазин, інший готується стати слюсарем. За сприяння Координаційного центру хлопець, якого повернули з депортації, пройшов медичне обстеження, отримав підтримку для вступу у коледж і необхідні речі для початку нового етапу життя.

Дитині забезпечується повний соціальний супровід. Починається він із закриття базових потреб: відновлення документів, медичний огляд, психологічна допомога, освітня адаптація. Саме тому вирішальну роль у цьому процесі відіграє Координаційний центр з розвитку сімейного виховання та догляду дітей. Наше завдання — після повернення дитини на підконтрольну Україні територію скоординувати процес супроводу та реінтеграції дитини — вбудувати її повернення у систему догляду й підтримки дітей, яка дозволить жити, розвиватися й відчувати себе частиною суспільства.

Координаційний центр безпосередньо бере участь у підготовці громад до повернення дітей: формує індивідуальні плани супроводу місцевими органами влади, допомагає забезпечити необхідні соціальні послуги, підтримати родину, до якої дитина повертається, або підібрати нову — патронатну чи прийомну, яка зможе стати для неї безпечним і турботливим оточенням. Іноді рішення доводиться ухвалювати в останній момент. Так, у випадку 14-річної Ані з Каланчака, після того як її опікунка залишилася в окупації й дівчинку намагалися передати до інтернату, ситуацію вдалося владнати лише у день її повернення. Старенька бабуся, яка формально мала прийняти дитину, не могла цього зробити за станом здоров’я. Завдяки злагодженим діям місцевих служб у справах дітей було оперативно підібрано дитячий будинок сімейного типу у Броварах, із яким дівчинка встановила контакт і де проживає нині.

Сімейні форми виховання не є тимчасовими рішеннями. Вони повноцінна альтернатива інституційній системі, яка раніше позбавляла дитину індивідуальної уваги, турботи й можливості прив’язаності. Ми розвиваємо наставництво, підготовку прийомних батьків, супровід родин, які беруть на себе відповідальність за виховання повернутих дітей. Саме тому сім’я — це не кінець маршруту дитини, а його початок.

Ми працюємо із громадами, родинами, фахівцями — і гарантуємо, що кожна дитина, яка повернулась, отримає не просто статус, а середовище для зцілення та зростання.

Стратегія, яка виросла з досвіду війни

Держава реалізує Стратегію забезпечення права кожної дитини на зростання в сімейному оточенні. Це основа для реформи системи догляду та підтримки дітей, яка враховує реалії повномасштабної війни. До початку війни Україна вже здійснювала реформу деінституціалізації, прагнучи зменшити кількість дітей у закладах інтернатного типу. Але після 2022 року стало зрозуміло: система має адаптуватися до нових умов — до евакуацій, втрат родин, викрадень, міграцій і масштабного зростання потреб в опіці.

Саме на це спрямовані шість стратегічних цілей, закладених у Стратегії:

• зміцнення спроможності сімей із дітьми — щоб кожна родина, яка цього потребує, могла отримати необхідну соціальну, освітню та медичну підтримку;
• розвиток сімейних форм виховання — щоб діти-сироти, діти з інвалідністю та ті, хто втратив батьківське піклування, не потрапляли в інституції, а зростали у сімейному середовищі;
• реінтеграція дітей, яких евакуювали, примусово перемістили або депортували — аби кожна дитина, яка повертається, могла відновити зв’язок із родиною та громадою;
• трансформація інтернатних закладів — із фокусом на підтримку дітей у громадах замість їх ізоляції в установах;
• підтримка молоді з досвідом альтернативного догляду — щоб вони не залишалися сам на сам після виходу з системи, а мали можливість на повноцінне доросле життя;
• створення організаційно-правових умов — для фінансування, підготовки кадрів, цифрових рішень і залучення суспільства до підтримки сімейного виховання.

У фокусі кожної цілі — конкретна зміна, яка має забезпечити дитині право зростати не в установі, а в родині: власній або альтернативній, але з турботою, підтримкою та перспективою. Це не лише внутрішня реформа. Це відповідь на спробу росії зруйнувати українське майбутнє через наших дітей. І ми реагуємо політикою, правом і конкретною інфраструктурою захисту. Держава — це не просто кордон. Це відповідальність. Повернення кожної дитини — це історія зусиль, взаємодії, людської наполегливості. Але це також про моральний вибір: бути державою, яка не залишає своїх громадян у біді. Україна не допускає "втраченої дитини". Кожна повернена дитина — це доказ того, що навіть у війні можлива справедливість. І вона починається як із фронту, так із турботи, обіймів, дому. 

Дитина має жити вдома, а не у системі. У родині, а не у реєстрі. І держава — це той, хто забезпечить їй це право. Бо Україна — це місце, де кожна дитина важлива. Ми чекаємо вдома всіх наших дітей. 

*імена дітей у згаданих історіях змінені з безпекових міркувань

Ірина Тулякова , голова Координаційного центру з розвитку сімейного виховання та догляду дітей