Я познайомився з ним у 1998 році. У 9 класі я вступив в організацію Спадщина, де він був головою. В організації він був, без сумніву, найбільш відданий справі українського націоналізму. У вишкільних таборах він переважно був нашим комендантом, і завжди дуже відповідально ставився до програми, порядку і підготовки.

Пізніше наші шляхи розійшлися, власне, я пішов шукати себе, а Парубій залишався на своїй політичній стежці. У 2004 році несподівано ми разом з ним виламували двері Народного дому під час Майдану. Наступного разу я зустрівся з ним вже на Революції гідності, де він координував самооборону і командував нашим трагічним походом на парламент 18 лютого. У подальшому я бачився з ним один чи два рази, коли вже він був на посаді спікера парламенту.

І ось незважаючи, на наше давнє знайомство, та рідкісні зустрічі впродовж багатьох років є одна просто видатна риса в цієї людини – він завжди був той самий. Я завжди зустрічав того ж самого Парубія, друга Вовка, з яким познайомився ще школярем. Він залишався вірним духу українського націоналіста, ніколи не мав особливих матеріальних інтересів, був простим у спілкуванні, незалежно від посади.

Це був унікальний випадок дуже порядної людини у нашому брудному політикумі. Він жив служінням українському народу, і прагнув бути гідним нащадком вояків УПА. Він точно заслуговує місця в українському пантеоні героїв.

Прощавай друже, ти був гідним сином свого народу, і видатним прикладом для наступних поколінь.