Влітку до мене долинули чутки, що Путін готовий змінити свою позицію щодо України. Його начебто переконали, що брутальний збройний тиск на наш суверенітет і є тим стрижнем, який тримає українську націю купи і не дає українцям зруйнувати власну державність зсередини (як ми це не раз вже робили впродовж нашої трагічної історії).

Звідси готовність Кремля йти на компроміси: навіщо добивати власну економіку, збільшувати до критичного рівня залежність від Китаю та залишатися в міжнародній напівізоляції, коли українців треба просто позбавити спільного знаменника боротьби з російською агресією – і вони самі себе зруйнують? А розкочегарений ВПК та сотні тисяч «ветеранів СВО» потрібно просто перекинути на інший фронт, де громадяни не такі затяті, а готовність чинити опір на порядок менша.

Приміром, випробувати на практиці, чи дієвіша ст. 5 Північноатлантичного договору за Будапештський меморандум? Як казав незадовго до смерті Генрі Кіссінджеру батько сучасної Німеччини Конрад Аденауер: «Гадаєте, я досі вірю, що ви надали б нам безумовний захист? [...] Я не вірю, що будь-який американський президент ризикне ядерною війною заради (Західного) Берліну за будь-яких обставин».

Якщо в набагато кращі для США часи Аденауер не вірив, що Білий дім ризикне ядерним ударом по Нью-Йорку, Лос-Анджелесу, Чикаго чи Вашингтону задля порятунку Західного Берліну, то звідки узятися переконанням, що сьогодні Трамп ризикуватиме ядерною війною заради Таллінна, Риги, Вільнюсу чи Гельсінкі? А тоді навіщо ламати російські зуби об український міцний горіх, якщо поруч висять стиглі європейські груші?

Якщо у цих чутках є частка істини, восени на нас чекає поступове затухання активних бойових дій. Звичайно, підступний та досвідчений хазяїн Кремля спробує вичавити з поточної ситуації максимум і торгуватиметься до останнього. Але – що принципово – руйнування української державності він залишить українцям, а не своїм варварам у камуфляжі. А сам займеться остаточним розвалом НАТО та упокоренням Європи, яка й так тихцем активно підторговує з Росією попри десятки пакетів начебто нищівних санкцій.

Якщо ця версія має право на існування, українців вже невдовзі чекають випробування зовсім іншого кшталту, аніж сьогодні. Щойно стихнуть гармати, ми повернемося до засадничих питань, на які ми так і не спромоглися відповісти за всі роки незалежності:

• Що означає бути українцем?
• Україна – це земля свободи та можливостей чи жорсткий каркас обовʼязкових ідентичностей (єдиноправильні мова, віра, пантеон героїв, історичний наратив тощо)?
• чи готові ми і надалі довіряти країну «елітам», щоразу видаючи їм на виборах ліцензію на інкасацію багатств цієї країни, а чи дозріли брати відповідальність за українську державу на себе?
• Росія наш одвічний екзистенційний ворог чи наш закомплексований байстрюк, якого потрібно навчитися правильно використовувати собі на користь?
• ми місце зустрічі Європи та Азії чи одвічний форпост колективного Заходу?
• наскільки незалежними ми маємо бути, аби самим себе не зруйнувати, а отже нам потрібно за будь-яку ціну пхатися до ЄС чи брати на озброєння турецьку модель сильної субʼєктності та максимального суверенітету?

Це далеко не вичерпний перелік засадничих питань, які наразі притлумлені війною, але можуть почати нас знову роздирати та шматувати щойно на фронті встановиться такий-сякий мир.

Чи готові ми до непростої дискусії? Чи дозріли ми до культури компромісу? Чи навчилися не плутати опонентів та ворогів?

Чи Путін правий: залиш нас напризволяще – і ми радо повбиваємо один одного в боротьбі за єдино правильну версію України?