16 вересня 2000 року я був за 130 кілометрів від Лондона. І вже за кілька днів читав в якомусь дивовижному для українця автоматі з інтернетом (так, були такі у них) за фунт чи два страшні новини з України на сайті BBC.

Оскільки я фанат радіо, то дуже добре знав, хто такий Георгій Гонгадзе: слухав його ефіри на радіостанції «Континент». Розумів, чому саме він.

Таких ефірів і такого радіо зараз нема. Бачив Георгія живим один раз. Біля Палацу спорту випадково. Все, що було далі, ви знаєте. Не знаємо ми лише замовників. Є лише версії, які змінює час. Офіційно їх ніхто так і не назвав.

«Зараз варто говорити і писати про те, що правоохоронці за стільки років не прозвітували перед суспільством про результати розслідування, хоч досудове слідство вже давно зупинене. Чи колись ми дізнаємося імена замовників? Не впевнена, що це будуть імена…» – робить висновок у коментарі «Главкому» Валентина Теличенко, правозахисниця, яка представляла інтереси родини загиблого.

Наталія Лебідь та Віталій Тараненко пишуть про злочин, який, ймовірно, змінив хід історії України, і про того, хто визнаний головним його виконавцем.

Генерал Пукач хоче вийти на волю і багато років затято веде боротьбу за це. Убивця не сплатив родині загиблого жодної копійки, призначеної судом моральної та матеріальної компенсації. Але вважає, що вже «заплатив» за все і час його випустити.

Що стосується інших співучасників, то (за винятком кума Пукача Протасова, який помер у в’язниці у віці за 60) вони вже відбули покарання. На думку Теличенко, це випадкові люди (на момент вчинення злочину віком 26 і 27 років). Вони тоді не захистили Георгія, за що і відбули покарання. Один із них наразі є добровольцем, воює з 2022 року.