А головне, яка ціна того, що громадян десятиліттями переконують, що всі люди довкола добрі та толерантні й ніхто уже на тебе не нападе.В різних європейських тіктоках не бракувало вуличних опитувань, де молоді люди призовного віку цілком серйозно заявляють, що можна жити й в окупації. Що ж — вони думають, що окупація - це "просто прапор поміняти". Але саме ми з власного досвіду знаємо, що цей статус веде за собою катування в підвалах, примусову паспортизацію і мобілізацію і лави російської армії та роль штурмовика на якомусь глухому відтинку фронту, де ще за радість, коли потрапиш у полон.Несправедлива мобілізація в Україні й постійне намагання політичного керівництва позагравати з тими, хто може піти на вибори та проголосувати за Зеленського знову.От про що в реалі новий закон про дозвіл чоловікам віком від 18 до 22 років виїжджати за кордон? А про те, що навіть тих ухилянтів, які живуть своє краще життя і танцюють на концертах російськомовних реперів — амністують, їм все забудуть і пробачать. Тому, що ж, як казав Зеленський — війну до перемоги будуть тягнути ті, хто уже в лавах ЗСУ, і навряд чи їм хтось прийде на допомогу.Що ж каже про цей закон премʼєрка Юлія Свириденко? "Чоловіки віком від 18 до 22 років зможуть безперешкодно перетинати кордон під час воєнного стану. Йдеться про всіх громадян відповідного віку, — прем'єрка Свириденко. Це рішення стосується також громадян які з різних причин опинились за кордоном".Не секрет, що колись всі ці люди надягнуть святкові вишиванки й теж підуть на гулянки з нагоди "завершення війни та настання миру". І будуть іти поруч зі змарнілими ровесниками на протезах — які не жили своє життя, а вигрібали за себе і "того хлопця із ТРО Мюнхен". Чи є це справедливістю? Ні, скоріше породження нових соціальних розривів. І винне в цьому в першу чергу — неприкрите толерування і заохочення ухилення у вигляді бронювання, відстрочок, відкупів і схем уникнення служби для своїх або наближених.Разом з тим свіжа соціологія КМІС показує, що понад половина українців обох статей готові захищати Україну у разі загрози.Цитую: "Серед повнолітніх українців, які не проходять військову службу, 54% відповіли, що вони готові в разі потреби зі зброєю в руках захищати Україну. З них 23% однозначно готові, а ще 31% — скоріше готові. У розрізі статі й віку, близько 60-64% чоловіків до 60 років готові в разі потреби приєднатися до Сил оборони".Це суттєво більше, ніж в різних країнах Європи, де проводяться схожі опитування на тлі нових гібридних атак Росії проти НАТО.Тож у нас є і потенціал, і небайдужі люди, але бажання тримати армію без назрілих реформ, аби з того середовища не виросли справді якісні лідери — робить ведмежу послугу нашій обороні.Тим паче як дружина військовослужбовця — можу запевнити, що армія потребує розумних і кваліфікованих людей. Але паперова бюрократія і бажання контролю нагорі відбивають і мотивацію, і бажання ініціативи, бо за неї ти отримаєш хіба на горіхи.Друге, бажання леліяти виключно втікачів та ухилянтів на догоду рейтингам — укотре ставить тавро на пасіонаріях та справді відповідальних людях. Що ось бігають ці радикали та заважають миролюбним людям, які б уже зійшлись десь посередині та жили б як раніше "внє політікі".Життя схоже на касу. І ті, хто користується привілеями життя коштом тих, хто здобуває їх для всіх українців на полі бою — теж будуть платити. Думаю, навряд чи їх навіть порятують нечисті на руку політики, які торгують то гречкою, то кешбеком — у суспільстві наростає невдоволення, і є рани, які довго будуть відкриті. Бо надто вже багато відповідальності на тих, хто постійно ходить на революції та не боїться брудної роботи у воюючій країні. І надто мало питань до тих, хто шукає легких шляхів, а цю державність вважає кормовою базою.Терміни служби, упорядкування проблеми СЗЧ, людяне ставлення до родин військовослужбовців — пішли б розв'язати цю проблему. І так, суттєво збільшити кількість тих, хто справді готовий воювати "до перемоги".Все це в силах зробити партії влади. Але тут ключовим має бути збереження держави, а не нервові пошуки, як зупинити падіння рейтингів, які стрімко летять униз.Спеціально для ЕспресоПро авторку: Марина Данилюк-Ярмолаєва, журналісткаРедакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.