22 вересня у місті Калуш Івано-Франківської області сталася, м’яко кажучи, непересічна подія – напад на територіальний центр комплектування. Невідомі особи зібралися біля приміщення, яке використовувалося для потреб ТЦК, далі сталася сутичка, фактично напад на будівлю військової структури. Наслідком стала втеча трьох військовозобов’язаних, які перебували на цій локації.

Калуш – далеко не перший

Конфлікти навколо процесу загальної мобілізації, оголошеної ще 24 лютого 2022 року, після запровадження воєнного стану – аж ніяк не дивина. На тому ж Прикарпатті, у Ворохті раніше сталася сутичка між військовослужбовцями, які займалися мобілізацією, та місцевими жителями.

Бували вже і серйозніші випадки. На Полтавщині, у місті Пирятин на початку 2025 року сталася стрілянина, внаслідок якої загинув 39-річний працівник територіального центру комплектування Олександр Сикальчук. Стріляв у нього, за версією слідства, чоловік, який, говорячи не зовсім літературною мовою, хотів відбити родича своєї співмешканки від мобілізації. Тут справа уже дійшла до суду.

У серпні цього року стався резонансний інцидент у Вінниці, теж біля військового приміщення (тимчасового збірного пункту). Та історія ознаменувалася спробою проникнення на територію, підконтрольну ТЦК. І от маємо уже справжній напад на режимний об’єкт. Напад, результатом якого стала втеча трьох військовозобов’язаних громадян.

Як у бандитських 90-х

Тобто ситуація із мобілізацією максимально ускладнилася. Зважаючи на те, як поступово назрівають кризові явища (а також на те, що нещодавно українці вийшли посеред війни на "картонковий протест", тобто їх не зупинила навіть позиція часів початку повномасштабної війни, що потрібна єдність, що з критикою влади можна і почекати), можна говорити, що в Україні поступово вимальовується повноцінне громадянське протистояння.

Протистояння, яке уже починає нагадувати конфлікт суспільства із правоохоронними структурами. Ті, хто застав 90-ті роки ХХ століття, чудово розуміє, про що йдеться. Для усіх інших пояснимо, що у той період мали дуже серйозний вплив різноманітні кримінальні угруповання. І іноді їхнє протистояння із тодішньою міліцією оберталося схожими нападами на райвідділки цієї організації, з метою "відбити своїх".

Власне, щось подібне ми спостерігаємо і тепер. Звісно, можна довго дискутувати про те, що відверті кримінальники 90-х – це одне, а українське суспільство 20-х – це інше, особливо зважаючи на ті помилки і перегиби (якщо не сказати гірше), які ми спостерігаємо у процесі мобілізації десь із початку 2024 року. Це все так, але, разом з тим, це все – деталі.

Суть же в тому, що українське суспільство з тих чи інших причин – дозріло чи деградувало, хто як собі вважає правильнішим, до відкритого протистояння із владою. І на це протистояння у нього є свої виправдання – які точно підтримає частина спільноти. Далеко не усі, але це уже точно не буде маргінальною ідеєю кількох сотень радикалів. Згадані нами вище інциденти, які є лише вершиною айсберга, лише підтверджують це припущення.

В українському суспільстві, яке накачане – і власними зусиллями, і позицією влади з різних резонансних питань – справедливістю, що почасти протистоїть і навіть ігнорує закон, усе популярнішою стає позиція протидії територіальним центрам комплектування. Ідея "продати" людям оновлення ТЦК за рахунок ветеранів війни, будемо відвертими, провалилася – популярності ця структура не отримала. А більше у влади немає жодного "товару", на який би купилися пересічні українці.

Два варіанти для влади

Що робити у такій ситуації? Звісно ж, завжди є варіант жорсткого чи навіть жорстокого придушення протестів. Але, по-перше, Україна, як сказав класик, не Росія. Тут такий номер не пройде. І навіть війна уже не стане виправданням – ми недаремно згадали "протест на картонках", він продемонстрував, що у ситуації, коли влада перегинає палицю, суспільство може начхати і на війну, бо бачить в узурпації влади значно серйознішу небезпеку.

По-друге, придушити можна протест мирного населення. Зараз же, коли багато українців взяли до рук зброю (а на боці суспільства і проти ТЦК будуть і військові також, причому не тільки ветерани, а і чинні військовослужбовці; так, це може стати неприємним сюрпризом для багатьох, але до цього треба бути готовим) – владі навряд чи варто розраховувати на легку перемогу. І на перемогу загалом.

Тож доведеться так чи інакше іти на поступки. Власне, не стільки на поступки, скільки на зміну формату мобілізації. Гонитви бусиків за військовозобов’язаними, попри усі бравурні заяви про "покращення мобілізації", приносять більше шкоди, ніж користі.

До того ж, сучасна війна – і фахівці говорять про це більш ніж упевнено – вимагає не стільки "м’яса", скільки навчених і оснащених технічно фахівців. Російські окупанти чим далі, тим частіше скаржаться на українські дрони. Ось у чому ключ до перемоги (разом із ударами по стратегічно важливих об’єктах на території Росії), а не у тому, щоб ТЦК наловили по селах і містах велику кількість людей, більша частина з яких потім фактично не є придатною для виконання потрібних на фронті завдань.

Владі потрібно відходити від совково-планового підходу до мобілізації. І до такого ж керівництва Збройними силами. Не ми придумали фразу про те, що маленька радянська армія ніколи не переможе велику. А усі ці історії з ТЦК, які потім обертаються майже-бандитськими нападами із 90-х, це якраз про радянську армію. Сучасна армія має комплектуватися зовсім не так.