Дев'ять років тому, 8 листопада 2016 року, в США відбулися чергові президентські вибори. Ексцентричний мільярдер Дональд Трамп набрав 304 голоси виборщиків і був уперше обраний главою держави.

На той момент тріумф Трампа став повною несподіванкою для експертної спільноти – вся ця братія прогнозувала перемогу Гілларі Клінтон.

А надто ніхто з тодішніх експертів не міг припустити, що Трамп вдруге завоює президентське крісло з перервою в чотири роки, ставши не лише 45-им, а й 47-им господарем Білого дому. За всю попередню американську історію це вдалося лише Гроверу Клівленду наприкінці ХIХ століття.

Але перша президентська каденція Дональда Трампа та його нинішнє президентство – це два дуже різні кейси.

2016 року перемогу Трампа можна було розглядати як прикру випадковість, як непередбачуваний системний збій, як тимчасове відхилення від норми. Мовляв, то так карти лягли.

Цьогорічний прихід Трампа до Білого дому вже не поясниш простим везінням, випадковим збігом обставин чи тимчасовим капризом виборців. Це невблаганна закономірність.

Дев'ять років тому Дональд Трамп здавався зухвалим вискочкою. Екстравагантним одинаком, що кинув виклик американському політичному мейнстриму.

Нинішній Трамп – це і є новий політичний мейнстрим. Його вторинне обрання видається не просто особистим досягненням, а перемогою трампізму.

Протягом першого президентського строку Дональд Трамп залишався бранцем системи. Заручником інституційних стримувань і противаг, які не дозволяли йому зайти надто далеко.

Нинішній президент Трамп не скутий практично нічим. Цього разу він почувається господарем становища. Та із задоволенням руйнує ті самі інституції, які зіпсували йому стільки крові.

Нова команда Дональда Трампа теж помітно відрізняється від попередньої. Персонажів на зразок Піта Хегсета чи Роберта Кеннеді-молодшого було неможливо уявити на високих посадах у 2017–2021 роках.

Натомість колишній віцепрезидент Майк Пенс демонстративно відмовився підтримати Трампа на останніх виборах. А ексрадник з національної безпеки Джон Болтон взагалі став жорстким критиком нової американської адміністрації – і вже нарвався на кримінальне переслідування.

Що об'єднує обидві президентські каденції Трампа, то це пам'ять самого Трампа. А точніше – його злопам'ятність.

Подібно до всіх нарцисичних особистостей, американський лідер не забуває старих образ і не вибачає кривдникам: реальним чи уявним. Свій другий президентський строк Трамп сприймає як своєрідний реванш через поневіряння часів першого президентства. І приділяє особливу увагу зведенню рахунків із власним минулим.

У липні 2025-го адміністрацію Обами офіційно звинуватили в маніпуляції розвідданими, брехні про російське втручання у вибори 2016 року та спробі "скомпрометувати волевиявлення американського народу".

У жовтні Дональд Трамп закликав розслідувати так званий UkraineGate 2019 року та суворо покарати винних: "Скандал із українським імпічментом (проти мене!) був набагато більшим незаконним обманом, ніж Вотергейт".

І, звичайно, Трамп постійно згадує про перемогу, нібито вкрадену в нього на президентських виборах 2020-го. Зокрема, господар Білого дому любить наголошувати, що через цю крадіжку розпочалася повномасштабна війна в Україні.

Особливу категорію для 47-го президента США становлять люди з минулого. Люди, з якими він уже мав справу як 45-ий президент. Серед них і незмінний російський правитель Владімір Путін, і український лідер Володимир Зеленський. Обидва вони пройшли шлях від Трампа до Трампа: і цей фактор не міг не зіграти свою роль у 2025 році.

На жаль, Володимир Олександрович опинився в заздалегідь невигідному становищі. Імідж героя війни, зароблений за відсутності Трампа в Білому домі, мало що означав для нового-старого американського президента.

Дональд Трамп бачив у Зеленському людину, яку він невдало шантажував влітку 2019 року – і в результаті отримав імпічмент у Палаті представників.

Очевидно, в пам'яті самозакоханого та схильного до образ американця Володимир Зеленський залишився знаряддям ворожих сил. І лютневий скандал в Овальному кабінеті спалахнув не лише через те, що глава української держави був не так одягнений чи намагався дискутувати з Трампом.

Знадобилася справді титанічна робота вітчизняної дипломатії, щоб спочатку упереджене ставлення до Зеленського та України перетворилося хоча б на нейтрально-поблажливе. І коли чергові переговори з Трампом не виправдовують усіх наших надій, треба робити знижку на те, які труднощі вже подолала українська сторона.

Зовсім інша історія – із господарем Кремля.

Посівши президентське крісло вдруге, Дональд Трамп був переконаний, що з Путіним його пов'язують дуже добрі стосунки, що ґрунтуються на взаємній повазі, можна сказати, дружні.

Схоже, американський лідер навіть не лукавив, обіцяючи закінчити російсько-українську війну за 24 години – а справді чекав, що "друг Владімір" дослухається до його побажань і припинить вогонь на його прохання.

Звідки взялося це переконання?

Якщо відкинути конспірологічні теорії про вербування Трампа московськими спецслужбами, то плідною співпрацею з РФ його перша президентська каденція не була відзначена.

З Владіміром Путіним 45-ий президент США зустрічався п'ять разів, але здебільшого побіжно: на міжнародних заходах у Гамбурзі, Данангу, Буенос-Айресі та Осаці. А єдиний двосторонній саміт Росія – США, що відбувся в Гельсінкі в 2018 році, не став дипломатичним проривом, і жодних документів за підсумками цієї зустрічі Путін із Трампом не підписали.

Менше з тим, прихильність Дональда Трампа до російського правителя помітна неозброєним оком. І, найімовірніше, народилася вона ще в той період, коли росіянам інкримінували втручання в американські президентські вибори 2016 року.

У Трампа ці звинувачення рішуче відкидали, у Путіна теж. Відтоді Владімір став для Дональда людиною, з якою вони разом відбивалися від атак злобного демократичного істеблішменту. Такою самою жертвою ворожих нападок, як і він сам. Свого роду бойовим товаришем.

У Москві намагалися підтримувати це уявлення, грамотно граючи на образах і комплексах американського лідера. І коли Дональд Трамп вдруге прийшов до Білого дому, йому було зручно бачити в "другу Владімірі" гарного хлопця, якого Байден та Ко збили з правильного шляху та спровокували на безглузде вторгнення в Україну.

Отже, особистий бекграунд Трампа начебто зіграв на руку Кремлю. 2025 року росіяни отримали американського президента, справді прихильного до Путіна. Готового витягнути РФ із кривавої української авантюри на хороших умовах. Налаштованого на співпрацю з Москвою та укладання вигідної угоди з російським режимом.

Але парадокс у тому, що цей самий бекграунд створив для Кремля потенційну загрозу. Загрозу того, що уявлення Трампа про взаємовигідне співробітництво розійдеться з путінським, і реакція американського лідера виявиться надто болісною.

Коли назустріч егоцентрику та нарцису не йдуть сторонні люди, це його просто злить. Але коли його посилає подалі уявний "друг", це сприймається як зрада, як плювок у душу, як особиста образа. І в цьому випадку ймовірність цілеспрямованої помсти суттєво зростає. Саме на такий розвиток подій сподівалися в Києві та в європейських столицях.

Звісно, у Кремлі також не могли цього не розуміти. Протягом дев'яти місяців Путін намагався відмовляти Трампу так, щоб це не було інтерпретовано самим Трампом як справжня, безповоротна й образлива відмова.

Російський правитель намагався підтримувати ілюзію "особливих відносин" з ексцентричним американцем – і запобігти тому, щоб вони перетворилися на особливу неприязнь. Але ефективність кремлівської стратегії оцінити важко.

Чи залишається 47-ий президент США колишнім Дональдом Трампом, налаштованим на продуктивну співпрацю з Росією? Чи він перетворюється на нового Трампа – глибоко враженого та готового мститися Путіну? Ні публічна риторика американського лідера, ні його дії не дають однозначної відповіді на це запитання.

Усі дев'ять місяців Трампа хитало з боку в бік. Хазяїн Білого дому то висловлювався про Росію компліментарно, то виступав із несподівано різкими заявами. З почестями приймав Путіна на Алясці, а потім обзивав РФ "паперовим тигром". Вперто не хотів вводити нові антиросійські санкції, а потім все-таки вводив їх. Заводив мову про "Томагавки" для України, а потім відмовлявся надавати їх Києву.

За бажання в цих ваганнях можна побачити впертість людини, яка не бажає розлучатися з ілюзорною "дружбою" та надією на взаємовигідну угоду. А можна – внутрішній перелом і поступове переростання прихильності в різку антипатію.

Що насправді відбувається в голові у 47-го президента Сполучених Штатів, знає лише він. А для нас головне – не намагатися самим вигадати нового, зручного для України Трампа. І не будувати жодних планів, відштовхуючись від цього вигаданого образу.

Михайло Дубинянський