Дві Конституції та здоровий глузд

Військовий конфлікт в Україні поступово перетворився на війну на виснаження, яка за визначенням не має кінця. Тобто, звісно ж, цей кінець є очевидним – зупинка бойових дій і мирні переговори, але один із учасників конфлікту (спробуйте здогадатися з першого разу, який саме) на такий варіант піти не хоче, вважаючи це власною поразкою. І тому час від часу вдається до різних "фокусів", намагаючись зірвати можливі переговори. Одним із таких недолугих "фокусів" є питання Запоріжжя і Херсона. В чому ж суть цієї історії та претензій обох сторін?

Як відомо, Росія 2022 року записала до своєї Конституції відразу чотири регіони України – Донецьку, Запорізьку, Луганську та Херсонську області. Таким чином, ці території виявилися вказаними у Основних законах двох сусідніх держав – і це є серйозною формальною проблемою. Формальною, бо є ще і фактична ситуація, ситуація на землі, на полі бою, яка відрізняється від обох Конституцій.

Причому ситуація для усіх чотирьох регіонів є різною. Луганська область практично вся перебуває під контролем окупантів, тож питання щодо неї на порядку денному давно вже не з’являється. Донецьку область росіяни досі не можуть захопити, але при цьому з 2014 року контролюють обласний центр, а з 2022-го – другий за кількістю (довоєнного) населення, головний порт на Азовському морі, Маріуполь. Що також, в принципі, дозволяє росіянам більш-менш упевнено почуватися у темі Донеччини.

Зовсім інша справа – Херсон і Запоріжжя. Попри те, що росіяни записали у свою Конституцію Запорізьку область із обласним центром, вони його так і не змогли захопити. І, скоріш за все, не захоплять – такий висновок можна зробити з цілого комплексу факторів: тут і повільний темп наступу на інших ділянках фронту (на запорізькому і не наступають, за великим рахунком), і складна географічна ситуація, яка надає значно більше шансів тим, хто обороняється, і виснаження як людських, так і технічних ресурсів країни-агресора.

З Херсоном ситуація для росіян ще гірша. Бо вони не просто його не контролюють – вони його здали, ганебно втікши з правобережжя Дніпра. І при цьому продовжують формально вважати це місто своїм. Навіщо – і яке майбутнє чекає на Херсон, а також на сусіднє Запоріжжя?

Українські, російські чи нічиї регіони

Почнемо з другого питання. Існує рівно три варіанти. По-перше, усе залишається так, як є. Тобто фактично ми проводимо умовний "корейський кордон" по нинішній лінії розмежування (плюс-мінус, бо, можливо, свою роль зіграє фактор Запорізької АЕС, на що уже натякали американці) – і таким чином росіяни залишаються з носом, тобто без "своїх" обласних центрів. Цей варіант, звісно ж, є найреалістичнішим, бо для втілення його у життя не треба робити взагалі нічого – просто зупинитися усім і визнати територіальні реалії на землі.

Існують й інші варіанти, значно менш очевидні. Другий – це позиція Росії, яка час від часу вимагає віддати їй ці два обласні центри на підставі того, що вони, мовляв, записані у її Конституцію. Третій, який практично не озвучується українською стороною, але незримо перебуває на порядку денному – повернення усієї території цих двох регіонів під наш контроль (умовно це називають "поверненням до кордонів 23.02.2022", можливо, із фактичним визнанням російського контролю над територією двох донбаських регіонів, захоплених під час повномасштабки).

Обидва ці варіанти з точки зору, відповідно, Росії та України є зрозумілими і очевидними. І саме тому – нереальними. Бо ні Росія захоплену, ні тим паче Україна свою законну територію віддавати ворогу не збирається. Але між позицією двох учасників конфлікту є важлива відмінність, яка і відповідає на перше питання – "навіщо". Навіщо Росія продовжує вважати Запоріжжя і Херсон своїми.

Фактор для зриву перемовин

Так, Україна вважає усю територію двох цих областей (як і чотирьох інших регіонів – Донеччини, Луганщини, АРК та міста із особливим статусом Севастополь) своїми . Але при цьому тему повернення їх під свій контроль тут і зараз не педалює – розуміючи, що це об’єктивно неможливо, принаймні, за царювання Володимира Путіна.

Розуміє нереальність добровільної відмови України від двох своїх великих міст і Росія. Але, на відміну від нашої сторони, періодично витягає цю карту і кидає її на стіл для переговорів. Для чого? Саме для того, аби ці переговори зірвати. Бо Путіну вони не потрібні, він за старою недоброю російською традицією, звинувачуючи усіх опонентів у тому, що робить сам – зараз воює до останнього росіянина. Пам’ятаєте, як він після того, як повномасштабна війна почала затягуватися, заявляв – мовляв, Зеленський буде воювати до останнього українця? Так от це він сам таким чином діє. А у війні до останнього росіянина переговори не потрібні.

Потрібна – імітація переговорів. На яку саме зараз він і вийшов із темою "Стамбула 2.0". Але й імітація йому потрібна лише до пори, до часу. А у той момент, коли Кремль захоче вийти з цих переговорів, звісно ж, звинувативши у їхньому зриві Україну (і Захід) – він і витягне з рукава тему "двох російських міст". Мовляв, або віддайте їх нам – або нічого не буде.

Коли Путін забуде про Херсон і Запоріжжя

Саме з такою метою Володимир Путін та його оточення час від часу нагадують про Запоріжжя і Херсон. Саме так вони і планують їх використати. Уже розуміючи, що ні захопити, ні тим паче отримати їх вони не зможуть – тому хоча б зманіпулювати ними під час спроби Заходу налагодити переговірний процес.

Тож мешканцям Запоріжжя і Херсона боятися треба лише загрози з неба. По землі окупанти до них не прийдуть – будуть лише залякувати цим. І – як раніше темою ядерної катастрофи на ЗАЕС – час від часу нагадуватимуть про те, що ці міста нібито належать їм. Без жодних подальших практичних дій.

А от коли справа дійсно дійде до зупинки війни і реальних переговорів – ви це помітите про тому, що Кремль та його пропагандисти моментально і назавжди забудуть про "російські Запоріжжя і Херсон". Бо вони Путіну більше не будуть потрібні. Як і, в принципі, завжди – подивіться лишень на ту гуманітарну катастрофу, яка накриває Донецьк, повністю закинутий і фактично уже знищений "визволителями".