Головна проблема двосторонніх переговорів між Україною та Росією не в тому, що між позиціями сторін прірва. Проблема в тому, що Україні з Росією просто нема про що говорити.

Коли Путін говорить про необхідність усунення «першопричин конфлікту», він не має на увазі ні окупацію Запоріжжя, ні визнання Криму російським. «Першопричини» були проголошені ним восени 2021 року. І «українська» частина стосувалася лише прагнення України до вступу в НАТО. Все інше – це вимоги до НАТО та США: відмова від створення військових баз у країнах колишнього СРСР, відмова від подальшого розширення НАТО на схід, виведення військової техніки та інфраструктури з територій країн, які приєдналися до Альянсу після 1997 року.

Очевидно, що жодна з цих вимог не може бути предметом переговорів з Україною. Ми просто не впливаємо на них.

Коли ж Україна говорить про свої умови завершення війни, то насамперед ідеться про гарантії безпеки – гарантії того, що після завершення цієї фази війни вона не почнеться знову через рік-два.

І тут також очевидно: обговорювати гарантії безпеки України з Путіним – це марна справа.

Тож якщо говорити про справжні причини війни та її потенційне завершення, переговори мають відбуватися у форматі Україна-Росія-НАТО-США плюс коаліція рішучих країн, здатна виступити реальним гарантом безпеки. Тільки в такому складі можна говорити і про «першопричини», і про гарантії безпеки.

А у двосторонньому форматі, без США і європейців, Україна та Росія можуть обговорювати хіба що обміни полоненими або повернення викрадених дітей.

Тому якщо переговори дійсно буде зведено до двостороннього рівня, їх не варто називати переговорами про завершення війни.

З того, що можна визнати важливим на зараз – ініціатива про 30-денне перемир’я, «22 пункти Віткоффа» та інші формати, на кшталт «плану Келлога», наразі фактично зняті з обговорення.