Ізраїль атакував територію Ірану. І перші хвилі ракетних ударів були успішними. Як з погляду ураження ядерних об'єктів, так і з погляду знищення частини систем ППО і вбивства низки керівників КСІР і ЗС Ірану. Такий збиток передбачає щось більше, ніж просто разовий удар у відповідь. Конфлікт може затягнутися. Ізраїль вистоїть.

На цьому можна було б поставити крапку і, залежно від симпатій до учасників конфлікту, оцінити з точки зору емоцій. Можливо (з огляду на внутрішньополітичну боротьбу в Україні) так само з різним емоційним забарвленням провести порівняння дій українського та ізраїльського керівництва. Усе це буде. І є. Я пропоную зупинитися на іншому – як це вплине на нас.

Перший варіант – якщо сторони обмежуватимуться короткостроковою ескалацією. Найбільш прийнятний для нас сценарій, оскільки він не створює нових рамок для політики у Східній Європі. Але при цьому (у разі успіху Ізраїлю) знижує військовий потенціал і вплив Ірану на Близькому Сході та в Африці.

Сценарій – затяжний конфлікт. Це означає, що Ізраїль та Іран щонайменше кілька тижнів обмінюються ударами. При цьому іранська сторона намагається активізувати своїх партнерів у регіоні. Найгірший підваріант цього сценарію – включення у протистояння проіранських груп. Ємен прогнозовано. Але, наприклад, Іракське керівництво вчора проводило активні консультації з проіранськими угрупованнями. Просили у разі ескалації не атакувати американські військові об'єкти на території Іраку.

Для нас це означає:

1. Відхід українського порядку денного (як і теми російсько-української війни) на периферію інформаційного поля. З одного боку, це розв'язує руки під час планування ударів углиб російської території (що Україна вже може робити), з іншого – аналогічні ввідні для РФ. У будь-якому разі обмін ракетними ударами між Ізраїлем та Іраном буде, вибачте за цинізм, більш «привабливим» для ЗМІ. А значить і більш значущим для формування громадської думки.

2. Увага США відходить на Близький Схід. У «полегшеній версії» ми це вже спостерігали в період початку ізраїльської операції в Секторі Газа. Для нас це означає, з одного боку, менший тиск Трампа щодо компромісів із РФ найближчими місяцями – дідусеві буде не до того. З іншого боку, зменшення обсягів військових поставок. Типовий приклад – 20 тисяч ракет, перенаправленням яких на «Близький Схід» обурювався президент Зеленський. Цей запас, можливо, зараз якраз потрібен Ізраїлю для знищення хвиль «Шахедів», що летять по їхній території. Але те рішення ухвалювалося до початку ескалації.

2.1 У разі масштабування конфлікту (наприклад, згадані вище групи в Іраку атакують американські бази або під атаку в Червоному морі потрапляє американський флот та/або Іран завдає ударів по низці об'єктів у Перській Затоці) ми маємо пряме залучення США до конфлікту. Що ще більше відкидає українське питання на периферію політичного порядку денного. На жаль, але такий самий процес (хоч і з меншою динамікою) буде характерний для низки наших європейських партнерів.

3. Зростання цін на нафту. Перший стрибок ми вже спостерігаємо. І, у разі затягування конфлікту, швидкого відскоку вниз не буде. Радше новий рівень цін, на який впливатимуть як обстановка у Перській Затоці, так і активність єменських хуситів. Тобто Росія вийде з періоду падіння рівня нафтогазових доходів.

4. Зростання цін на нафту природно, послабить бажання частини наших партнерів активно протидіяти роботі сірих схем експорту російських вуглеводнів. Адже це дешева сировина.

5. Активізації торгівлі озброєннями між РФ та Іраном навряд чи відбувається. Та й зараз Росія використовує для атак північнокорейські ракети, а Іран понад пів року проводив політику накопичення боєприпасів. Що стосується БПЛА – виробництво давно розгорнуто на території РФ. В умовах коли обидві держави воюють, продавати частину свого арсеналу не погодиться жодна зі сторін. А ось обмін технологіями, для організації власного виробництва, найімовірніше пожвавиться.

У середньостроковій (3-6 місяців) перспективі триваючий Ізраїльсько-Іранський конфлікт створює вкрай небезпечні політичні рамки для України. Зокрема:

• Росія намагатиметься «продати» свої послуги як посередника в питаннях врегулювання. Продавати буде Сполученим Штатам. І, з огляду на залученість Вашингтона в процес, вимагатиме поступок на інших напрямках.
• Зростає роль РФ як потенційного продавця вуглеводнів. І знову згадуємо про американо-російський трек і розмови про «спільну торгівлю» газів. Можливо, і нафтою. Для такого бізнесу необхідна заморозка війни в Україні. Ціною поступок саме з нашого боку.
• Активна участь Ірану у війні проти Ізраїлю зачіпає китайські інтереси. Нагадаю, що південна гілка сухопутного маршруту «Пояс і Шлях» будується через територію Ірану і Туреччини. Вона стає ризиковою. А значить знову зростає роль і значення північного маршруту – через територію Росії.
• Війна в Ірані створює ризики для масштабування турецько-азербайджанського проєкту з виведення туркменського газу на європейський ринок. Нагадаю, що зараз ідеться про приблизно 5 млрд кубометрів на рік, які через іранські трубопроводи заходять у турецьку ГТС. Прямий трубопровід дном Каспію поки що в проєкті. Можливо, що Туреччина спробує інтенсифікувати процес, але в інтересах РФ буде максимально його гальмувати або зірвати зовсім.

Що може робити Україна?

По-перше, вчитися в Ізраїлю та в Ірану. Йдеться про локалізацію виробництва озброєнь на своїй території. В умовах ослаблення підтримки у вигляді «пакетів допомоги» єдиний алгоритм – говорити про спільний дохід – виробництво озброєнь тут.

По-друге, забезпечити надійний і безпечний «політичний тил». Відносини з сусідами стають ключовим питанням як утримання ситуації, так і виживання. Сьогодні ми маємо складнощі на угорському та словацькому напрямку, непросту ситуацію на польському та відносну стабільність на румунському. Останнє принаймні до виборів у Молдові. Ключове завдання на найближчі тижні (навіть не місяці) – аудит можливих конфліктів і вироблення заходів щодо їх недопущення. А так само спроба знизити градус напруженості в уже наявних.

По-третє. В умовах зниження залученості США, питання вибудовування стійких партнерських відносин з європейськими країнами стає пріоритетом. Якщо можна так сказати, ми входимо у період «європеїзації» української зовнішньої політики.

По-четверте – додаткові партнерства. Посилення РФ після війни в Україні вкрай не вигідне Турецькій Республіці. Війна на Близькому Сході та гра Кремля на цих питаннях уже (!) створює додаткові ризики для просування турецьких інтересів. А це означає, що Анкара стає ще одним пріоритетом для діалогу.

І, нарешті, далекі напрямки. В умовах трансформації контурів зовнішньої підтримки України необхідні послідовні кроки з вибудовування діалогу з державами БРІКС. Насамперед із Китаєм та Індією. І тут, до речі, як посередник ((принаймні на китайському напрямку) може виступати Туреччина.

Це тези з точки зору логіки. А емоційна оцінка, радість або гнів, підкидання чепчиків у повітря... таких текстів, думаю, найближчої доби буде більш ніж достатньо.