В найближчому майбутньому нас чекає купа проблем, до яких ми не готові. Я не нагнітаю, просто попереджаю.

Їх усі можна довго обговорювати і перераховувати, але найголовніша з них – мобілізація. Поповнення підрозділів, комплектування нових, забезпечення резерву. Зараз я не хотів би торкатися цієї теми з точки зору соціальної, бо це окрема проблема – розкол суспільства між тими, хто четвертий рік (а хтось і значно більше!) в окопах, і тими, хто живе собі своїм життям за спинами перших. Проблема нашої мобілізації головним чином в тому, що вона швидше мертва, ніж жива.

І це ні для кого не секрет. Будь-хто з військових підтвердить, що з року в рік кількість і якість поповнення невпинно падає. На початку повномасштабки у мене у взводі в один момент було 44 з 36 бійців і ще з десяток чекали черги. Всі прийшли самі і про те, що за виробництво хароших холодних узкіх платять з/п – ніхто навіть не підозрював. В час, коли я виконував обов'язки командира роти – моя рота, здається, вже ніколи не була укомплектована на 100%. Сьогодні ж у ЗСУ, думаю, немає практично жодного бойового підрозділу рівня бригади з комплектацією хоча б 60%, хіба що на відновленні чи при першому формуванні. Про мотивацію питання більше не стоїть. І все менше стоїть питання фізичної підготовки. Зараз бригади з радістю беруть людей, які просто не мають обмежень по здоров'ю. І багато бригад вже давно не зважає на те, чи бухає рекрут.

Падіння якості поповнення особового складу очікувано негативно відбивається на здатності підрозділів вести бойові дії. Звідси – поступове, але лавиноподібне наростання тактичних втрат, загиблих, СЗЧ і т.д.

І далі буде лише гірше, якщо ми не зрозуміємо проблематику і не змінимо ситуацію кардинально.

1. Проблема ТЦК. Як на мене, вона полягає в першу чергу не в «бусифікації», а в масі зловживань і совкових метастаз цієї структури. Погугліть новини про те, скільки різних корупційних схем цвіте навколо ТЦК, а потім помножте це на плановий принцип роботи. Так виникає ситуація, коли хтось просто відкуповується, але його місце заповнюють якимись маргіналами заради виконання плану мобілізації.
2. Нерівність. Нема нічого дивного в тому, що люди не хочуть воювати за державу, правова система якої дозволяє дітям чиновників і олігархів тупо покласти болт на свій конституційний обов'язок. Ситуацію не врятують огидні байки про те, як воювали Стерненко, Бігус і молодший Порошенко. Оці всі бронювання цирків, 95 кварталів чи інших придворних – це плювок в очі просто усім. І усі, до речі, мовчать.
3. Відсутність притомно озвучених строків служби. Повномасштабка триває четвертий рік, і триватиме ще довго. Ніхто більше не хоче вписуватися в двіжуху, яка не просто може вбити – а ще й передбачає безкінечну кількість часу на ці можливості. Держава перетворила патріотів, які прийшли її захищати, на безправних пожиттєвих рабів. І це лише зовсім трохи метафора. Зазвичай військові кажуть, що з ЗСУ вийти можна лише або в морг, або в тюрму. Якщо ви не в курсі про ці настрої – вітаю в реальному світі.
4. Неконкурентноспроможна зарплатня. Звісно, я розумію, що для багатьох людей 120 тисяч – це космічна сума. Але її, по-перше, мало хто такою отримує. По-друге – більшість з/п йде на свої ж потреби (екіп, машини, пальне і т.д.). По-третє – гривня неминуче інфляційно знецінюється разом з нашою купівельною спроможністю. По-четверте – погугліть, скільки разів за час війни зростала з/п у держслужбовців чи поліції, або як зростали витрати президента, і порівняйте це з підвищенням на 0% зарплати бійців за усі три роки. І по-п'яте – у тилу з/п і вищі, і шанси загинути, м'яко кажучи, дуже інші.

З огляду на це все – я впевнено можу сказати, що ми вступаємо у найважчий період цієї війни. Часу на те, щоб змінитися – дуже мало. Але якщо ми не еволюціонуємо, то вимремо. Подумайте над цим на дозвіллі, відпочиваючи десь в здебільшого мирних містах, і не зважайте на ознаки цієї війни. Вона десь далеко, ну її, правда ж?